Глава 2. «Володар, якого всі бояться»

Глава 2. «Володар, якого всі бояться»

Ярина прокинулася від тихого шурхоту за вікном.

На мить вона не зрозуміла, де знаходиться.

Стеля над нею була високою, прикрашеною дивними сріблястими візерунками. На стінах мерехтіли бліді символи, а за вікном кружляли золоті листки. Вони летіли проти вітру, ніби невидима рука змушувала їх підніматися вгору.

І тоді вона все згадала.

Ліс.

Пісню.

Чоловіка з темними очима.

Тіні.

Морока.

Ярина різко сіла на ліжку.

— Треба звідси вибратися...

Вона вже хотіла підійти до дверей, коли почула голос за спиною:

— Вони відчиняться, коли ти захочеш вийти до мене. Але не зараз.

Ярина обернулася.

Морок стояв біля вікна.

На ньому був довгий чорний одяг, а темне волосся спадало на плечі. Навколо нього майже непомітно ворушилися тіні, немов живі істоти.

Ярина одразу напружилася.

— Я хочу додому.

— Знаю.

— Тоді відпусти мене.

Морок мовчав.

Його погляд на мить опустився.

— Я не можу.

— Не можеш чи не хочеш?

На обличчі Володаря Тіней з'явилася сумна усмішка.

— Напевно, друге.

Ярина схрестила руки на грудях.

— Принаймні ти чесний.

— Я намагаюся.

Вона здивовано подивилася на нього.

Чомусь від цієї відповіді їй стало ще дивніше.

Про нього вона майже нічого не знала. Тільки те, що він забрав її. І що його ім'я вимовляли пошепки.

Але сьогодні Ярина вирішила дізнатися більше.

— Хто ти насправді?

Морок підняв брову.

— Ти вже знаєш.

— Я знаю тільки те, що ти Володар Тіней.

— Цього достатньо, щоб мене боятися?

— Можливо.

— А ти боїшся?

Ярина хотіла одразу відповісти «так».

Але чомусь затрималася.

— Так, — нарешті сказала вона.

Морок кивнув.

— Це справедливо.

Він не наблизився. Не спробував торкнутися її. Лише відкрив двері й вийшов.

Ярина залишилася сама.

Через кілька хвилин вона почула голоси в коридорі.

— Ти бачив її?

— Так.

— І що?

— Вона дуже налякана.

— Володар наказав її не чіпати.

— Я й не збирався.

Ярина підійшла ближче до дверей.

Їй стало цікаво.

За дверима стояли двоє слуг.

— Але все одно дивно, — прошепотів один. — Морок ніколи нікого не приводив до замку.

— Не просто приводив. Він сам її забрав.

— Значить, вона для нього важлива.

— Мабуть.

Ярина відступила від дверей.

Володар наказав її не чіпати.

Це було дивно.

Вона очікувала іншого.

Після викрадення їй здавалося, що тепер її життя залежатиме від примх цього чоловіка.

Але поки що Морок не зробив нічого страшного.

Навпаки.

Він навіть залишив їй свободу пересуватися замком.

Після обіду Ярина наважилася вийти з кімнати.

Коридор здавався нескінченним.

Високі вікна пропускали всередину золотисте світло. На стінах висіли старовинні картини. На одній із них був зображений сам Морок.

Тільки значно молодший.

Ярина зупинилася.

На картині він стояв серед темного лісу. Навколо нього здіймалися тіні, а в руках він тримав дивний срібний посох.

Поруч була написана дата.

Дуже давня.

— Йому, мабуть, сотні років...

— Майже.

Ярина здригнулася.

Позаду стояв Морок.

— Не підкрадайся так!

— Я не підкрадався.

— Ти з'явився абсолютно безшумно.

— Це одна з переваг життя серед тіней.

Ярина знову подивилася на портрет.

— Ти справді такий старий?

— Досить старий, щоб знати: люди завжди перебільшують.

— Що саме?

— Все.

— Навіть те, що ти чудовисько?

Морок замовк.

Його погляд ковзнув по картині.

— Особливо це.

Ярина уважно подивилася на нього.

— А що вони про тебе розповідають?

Морок усміхнувся.

— Хочеш послухати страшну казку?

— Не знаю.

— Кажуть, що я можу забрати тінь людини й назавжди залишити її без неї.

Ярина мимоволі здригнулася.

— А ще?

— Що можу змусити дерева оживати. Що можу замкнути людину в темряві на сто років. Що мої тіні приходять уночі до дітей, які не слухаються батьків.

Ярина не втрималася від короткої усмішки.

— Останнє звучить особливо страшно.

— Я теж так думаю.

Вона подивилася на нього уважніше.

— А що з цього правда?

Морок нахилив голову.

— Магія є. Тіні слухаються мене. Але я ніколи не забирав чиєсь життя лише заради забави.

— Ніколи?

— Ніколи.

Він говорив спокійно.

Без виправдань.

Ярина не знала, чи може йому вірити.

Але хотіла зрозуміти.

— Чому ти не дозволяєш мені піти?

Морок довго мовчав.

— Бо боюся, що якщо відпущу тебе зараз, більше ніколи не побачу.

— Це не причина викрадати людину.

— Знаю.

Ярина очікувала, що він почне сперечатися.

Але Морок лише тихо сказав:

— Я зробив помилку.

Ці слова здивували її найбільше.

Володар Тіней, якого боялися цілі землі, визнав, що помилився.

Морок повернувся до неї.

— Ти можеш гуляти замком. Можеш читати книги з бібліотеки. Можеш ходити садом. Якщо хочеш побути сама — скажи мені.

— А якщо я захочу втекти?

Він усміхнувся.

— Тоді я все одно тебе зупиню.

Ярина похмуро подивилася на нього.

— Ось це вже більше схоже на викрадача.

Морок тихо засміявся.

— Принаймні ти починаєш говорити зі мною без страху.

— Не поспішай радіти.

— Не буду.

Наступного ранку біля дверей Ярина побачила велику купу книг.

— Що це?

Служниця вклонилася.

— Володар наказав принести вам усе, що ви захочете прочитати.