Глава 1. Замок Володаря Тіней

Глава 1. Замок Володаря Тіней

Ярина прокинулася від дивного відчуття.Їй здавалося, що вона падає. Кудись униз, у бездонну темряву, де немає ні землі, ні неба, ні дороги назад.

Вона різко розплющила очі й сіла на ліжку.

— А-а-а!

Дівчина мало не скотилася з краю величезного ложа.Кілька секунд вона просто сиділа, важко дихаючи й дивлячись навколо.

Це була не її кімната.

Не її дім.

Не її ліжко.

Взагалі нічого знайомого тут не було.

Ярина повільно озирнулася.

Кімната виявилася величезною.

Висока стеля губилася десь у напівтемряві. На стінах висіли старовинні картини у важких золотих рамах. На одній було зображено темний ліс, на іншій — чорний замок посеред гір, а на третій — дивну жінку з білими очима.

Ярина швидко відвела погляд.

Їй зовсім не хотілося знати, хто ця жінка.

Біля ліжка стояв невеликий столик.

На ньому горіла свічка.

Поруч лежала срібна чаша з водою.

Ярина торкнулася скроні.

Голова боліла.

У пам'яті спалахнули уривки.

Ліс.

Осіннє листя.

Туман.

Пісня.

Чоловік.

Чорний плащ.

Тіні.

І його голос.

«Ярино».

Дівчина здригнулася.

— Що зі мною сталося?

Вона опустила ноги на підлогу.Під ними виявився м'який килим.Ярина зробила кілька кроків до вікна.За склом простягався зовсім інший світ.Величезні чорні вежі.Кам'яні мури.

Темний сад.

Далеко внизу виднівся ліс, який здавався безкрайнім.

Небо було сірим.

Ніби сонце забуло про це місце.

Ярина притиснула долоні до холодного скла.

— Де я?..

Вона озирнулася.

На віконній рамі були вирізані дивні символи.

Змії.

Місяці.

Очі.

Незнайомі руни.

Ярина провела пальцем по одному із символів.

І раптом він засвітився.

— Ой!

Вона відсмикнула руку.

Символ згас.

Ярина відступила.

— Магія...

Слово саме зірвалося з її губ.

Вона знову подивилася на двері.

Можливо, усе це просто сон.

Можливо, вона зараз вийде з кімнати, знайде батька, а він скаже, що все добре.

Ярина підійшла до дверей.

Схопилася за ручку.

Потягнула.

Нічого.

Вона спробувала ще раз.

Двері навіть не поворухнулися.

— Відчиняйтеся!

Тиша.

— Відчиняйтеся!

Ярина почала нервово смикати ручку.

— Допоможіть!

Жодної відповіді.

Вона постукала.

Спочатку кулаком.

Потім сильніше.

— Є тут хтось?!

Тиша.

Ярина відчула, як до горла підступає паніка.

Вона відійшла від дверей.

— Спокійно...

Дівчина поклала руку на груди.

— Просто заспокойся, Ярино.

Але заспокоїтися не виходило.

Її батько був воєначальником князя.

Він звик знати, де вона знаходиться.

Якщо вона зникла...

Він неодмінно вже шукає її.

Але хто забрав її?

Вона згадала чоловіка в лісі.

Той самий голос.

Ті самі очі.

«Я шукав тебе».

Ярина здригнулася.

— Ні...

Вона відступила від дверей.

І саме в цю мить за спиною почувся тихий голос:

— Не варто так лякатися.

Ярина скрикнула й різко обернулася.

Біля вікна стояв він.

Чоловік із лісу.

Морок.

На ньому був довгий чорний одяг, оздоблений срібними нитками. Темне волосся спадало на плечі. Обличчя було спокійним, майже незворушним.

Але найбільше Ярину налякало інше.

Вона не бачила, як він увійшов.

— Ви!

Вона відступила.

— Не підходьте!

Морок зупинився.

Він не зробив жодного кроку до неї.

— Добре.

Ярина дивилася на нього з недовірою.

— Де я?

— У моєму палаці.

— Якому ще палаці?

— Палаці Володаря Тіней.

Ярина кілька секунд мовчала.

А потім нервово засміялася.

— Це якийсь жарт?

— Ні.

— Ви хочете сказати, що я в замку якогось... Володаря Тіней?

— Саме так.

Ярина подивилася на нього.

Потім на чорні вежі за вікном.

Потім знову на нього.

— Ви Володар Тіней?

— Так.

— І ви мене викрали?

Морок не відповів одразу.

Його погляд став серйознішим.

— Так.

Ярина зблідла.

Вона очікувала заперечення.

Очікувала, що він скаже, що вона все неправильно зрозуміла.

Але він просто визнав це.

— Ви... справді мене викрали?

— Так.

— Навіщо?!

Морок зробив крок уперед.

Ярина одразу відступила.

Він зупинився.

— Я хотів поговорити з тобою.

— Для цього обов'язково було викрадати?!

— Ні.

— Тоді чому?!

Морок замовк.

Йому було важко пояснити.

Він міг наказати своїм людям привести її.

Міг послати посланця.

Міг навіть попросити її батька дозволити їм зустрітися.

Але він боявся, що отримає чергову відмову.

Як і всі інші.

Тому зробив те, що здавалося йому найпростішим.

Тепер, дивлячись на перелякану Ярину, він уперше зрозумів, наскільки неправильним був його вибір.

— Я не хотів тебе налякати.

— Але налякали!

— Знаю.

— Я хочу додому.

Морок мовчав.

Ярина підійшла ближче до дверей.

— Відчиніть їх.

— Ярино...

— Відчиніть!

Її голос затремтів.

— Мій батько знайде мене.

— Я знаю.

— Він прийде сюди.

— Можливо.

— І тоді вам буде дуже погано.

На обличчі Морока ледь помітно з'явилася усмішка.

— Твій батько хоробрий чоловік.

— Він найкращий воїн у князівстві.

— Я чув.

— Тоді відпустіть мене.

Усмішка зникла.

— Я не можу.