ІІІ. Дива та й годі

Ярчук тим часом вперше самостійно подорожував містом. Він добре знав усі його вулиці і парки. Ще б пак! Його ж щодня вигулювали, але, на жаль, не дозволяли затримуватися там, де найцікавіше…А цікавинок було так багато!

Ось, наприклад, на цьому спортмайданчику хлопчаки тренувалися на турніках і брусах. Ярчук годинами б спостерігав за воркаутерами. І сам би спробував, та високо.

Доріжками парку у цей час завжди каталися діти на скейтбордах. І песик не втримався, щоб не скористатися чудовою нагодою. Доки якесь дівча знімало наколінники та шолом, Ярчук став передніми лапками на дошку, задніми відштовхнувся від асфальтованого покриття, а потім і їх поставив на скейт. І ‒ поїхав!

Примруживши очі від задоволення, він встиг помітити, як дівчинка широко посміхнулася йому. Не занервувала, мовляв, її річ поцупили, а привітала його бажання відчути насолоду від швидкої їзди!

Від вдячності песик готовий був лизнути дівчинці руки, але з розгону поцілив у нахилене до нього личко. Тому своїм мокрим язиком заслюнявив їй і ніс, і лоба. А вона не розгнівалася, тільки розсміялася весело і доброзичливо.

‒ Ти хто такий? І як тебе звати? Заблукав, чи що? ‒ нахилилася вона до нього. А відшукавши на ошийнику адресний брелок, вирішила познайомитися.

‒ Ну що ж, милий Ярчук. Будьмо знайомі. Мене звати Елею. Відведу тебе додому трішки згодом, а зараз тобі доведеться деякий час провести зі мною. Думаю, тобі буде цікаво.

І вони удвох попрямували через парк у напрямку кінологічного центру.

Еля давно мріяла мати песика. І ось, нарешті, батьки пообіцяли купити їй вихованця, але з умовою: вона мусить мати необхідний практичний досвід. От дівчинка, щоб стати надійним другом та компаньйоном собаки, і здобувала необхідну інформацію у спеціальній школі.

Все, що Ярчук побачив і почув у кінологічному центрі, було саме тим, про що він мріяв. А найбільше порадував песика працівник центру, що звернув на нього особливу увагу. Він відразу оцінив і його відповідний вік для початку навчання, і фізичну форму, і здібності: «Чудовий вибір, Елю! З твого Ярчука вийде прекрасний розшуковий собака!»

Дівчинка тільки скрушно зітхнула: «Як шкода, що цей обдарований песик ‒ не мій».

А Ярчук був переконаний, що знайшов саме свою Людину. Дівчинка навіть могла не перейматися думкою, що собака загубиться чи відстане. Він охоче йшов поруч, коли після закінчення уроків у кінологічній школі вона прямувала до міського парку.

‒ А що, Ярчук, може, ще покатаємося?

І Еля стала на скейтборд. Вдруге песика запрошувати не довелося…

Під веселі вигуки перехожих, які зупинялися, привітно махали руками, а потім ще й довго дивилися услід незвичній парі, вони набирали швидкості.

Серед океану голосів, сміху, лопотіння вітру у вухах звичайній людині неможливо розрізнити низькі вібрації повітря. Але Ярчук відчув їх і поглянув угору. Високо в небі летіла ціла хмара повітряних кульок. Сотнями яскравих стрічечок до неї був прив'язаний непритомний дворняга. Його лапи і хвіст, немов ганчір'яні, бовтались у повітрі. Темний кажан неправдоподібно великих розмірів скеровував цей повітряний потяг у напрямку заміського озера.

Ярчук мусив подбати про порятунок нещасного.

Звичайно, Еля не могла зрозуміти, чому Ярчук зіскочив зі скейтборду і помчав за місто. Але ж вона пообіцяла подбати про нього, відвести додому! Дівчинка кинулася за песиком. А перехожі тільки зааплодували, сприймаючи втечу собаки та гонитву за ним за веселу пригоду.

Тим часом кольорова громада, мов величезний дирижабль, зависла над плавнями.

Кажан сподівався плавно опуститися разом із приспаним ним песиком якомога ближче до помешкання видри і вирішив проколоти частину кульок. Але, видно, щось пішло не за планом. Після голосного «Бабах!» кольорова хмарина так різко зменшилася у розмірах, що вантаж у вигляді прив'язаного до неї пса виявився для повітряних кульок завеликим, і полоненого різко потягло вниз.

Кажан, намагаючись зарадити біді, кинувся було притримувати усю цю конструкцію, але й сам заплутався у стрічках. Тепер його тіло додало ще більшого навантаження на вигаданий ним літальний апарат. Різнобарвна хмара набирала швидкості при падінні і, щоб не втопитися, Жорці самому довелося волати про допомогу.

Видра у цей час була зайнята водними процедурами. Викупавшись, вона, лежачи на спині, ніжилася на поверхні води. Тому то й не могла не помітити всього, що відбувалося у небі. Тим більше, завдяки унікальній будові очей, однаково добре бачила що під водою, що у повітрі!

І хіба ж не мала вона серця, щоб  не кинутися на допомогу?

Видра, Ярчук, а за коротку мить ще й Еля ‒ усі дружно підхопили потопельників і поміж рогозу та очеретів потягли їх до берега.

А кіт Мартин так ухоркався від швидкого бігу, що ледве дихав. Присівши за сухим вербовим корчем, лапою витер спітніле чоло і дав собі обіцянку на старість не приймати участі у подібних забігах. Хіба що заради перемоги добра і справедливості…

Мокрий, але все ж таки живий, Жорка з переляку забув про все на світі…Яка комета? Які там зміни у космічних масштабах? Навіть імені власного не міг пригадати...