І. Таємниці не продаються

Не за глибокими морями, не за високими горами, а тут, на нашій славній українській землі, у місті (на сьогоднішній день його назва ‒ військова таємниця) у любові і достатку ріс песик Ярчук.

Серед братиків і сестричок він нічим не вирізнявся: короткі лапи, довгий тулуб… Все, як і має бути у такси, або ямника ‒ породи мисливських норних собак. Простіше кажучи, як у борсучого собаки.

Ріс Ярчук надзвичайно допитливим. Інші цуценята, було, у волю набігавшись, відпочивають, а він як не у книжку з-за спини господаря заглядає, так біля кота Мартина годинами затримується. Не дає старому спокою своїми запитаннями: чому? де?, як? для чого?

Звісно, мамі ніколи, бо за всіма дітьми нагляд потрібен, а у вусатого Мартина часу хоч відбавляй, то вона й не заперечувала з приводу такої дивної дружби свого юного синочка і кота пенсійного віку.

Саме від кота Мартина Ярчук довідався про те, що незабаром на всіх цуценят чекає випускний вечір. Атож! Виросли! Пора підкоряти світ!

На щастя, їх майбутнє буде світлим і радісним. Господарі запросили на свято найзаможніших людей мікрорайону, і ті після урочистостей візьмуть песиків у свої приватні володіння на довічне утримання у теплі та достатку: їж-пий досхочу, на перинах валяйся. І ветеринарний догляд належний, і послуги грумера, і наймодніше вбрання для собак…

‒ О, горе ж то яке! ‒ заскімлив Ярчук.

‒ Чому горе? Радіти треба! ‒ кіт, вдаючи здивування, округлив свої жовті очі.

‒ Та я ж, дідусю, від того лежання на дивані та чухання за вушком з розуму зійду! Хіба ж я про таке життя мріяв, ‒ обурився песик.

‒ На це я й сподівався, ‒ поблажливо замуркотів Мартин і пухкою лапою пригорнув цуцика до своїх грудей. ‒ У такому разі ти мусиш зробити все, щоб не сподобатися запрошеним.

‒ І що ж я маю для цього зробити? ‒ звернувся за порадою нещасний.

‒ Думай, хлопче. Не маленький уже, ‒ замуркотів старий.

‒ Добре, щось вигадаю. А от ти, дідусю, не вигадуй, а зізнайся по-чесному. Я й зараз відчуваю у твоїй кімнаті присутність миші, а ти завжди заперечуєш. Чому?

‒ Геть забув попередити, ‒ і кіт луснув себе лапою по лобу. ‒ Що то старість… Дезодорант собі дістав з улюбленим ароматом. А ти не відволікайся. Краще добре поміркуй над тим, що на тебе чекає…

І Ярчук пішов думати.

А кіт Мартин, переконавшись, що песик добре зачинив за собою двері, поспішно відгорнув край килима на підлозі. Натиснув край однієї із дощечок лакованого паркету, і та враз піднялася, випускаючи з таємної криївки спітнілу від задухи мишу.

‒ Хух! Ледь не здохла, ‒ видихнула сіроманка. ‒ Навіщо ти, Мартине, вилив на мене цілісінький слоїк парфумів? Вчадіти від них можна…

‒ Вибач, Фаню. Але ж недаремно! Вкотре переконався: Ярчук, незважаючи на цей міцний аромат, все одно відчув твою присутність! Оце так нюх!

‒ То, може, не варто зволікати? А повідомити песику про його призначення та й годі? ‒ не втрималася мишка.

Кіт обурився:

‒ Сама знаєш, що він ‒ нащадок славетного пса, то ж має пройти самостійно усі випробування, як і передбачено в старовинному посланні. А інакше нікому буде врятувати світ від хаосу. Не забувай, бо з великої любові до нього й нашкодити можна.

Помовчавши, додав:

‒ Передаси видрі, хай готується. За кілька днів чорна комета внесе розбрат між сузір'ями Стрільця та Псів. До того часу Ярчук має знайти свою Людину і разом із нею доторкнутися до оберегу.

‒ А що їй готуватися? Оберіг при собі весь час носить. У кишеньку як поклала ту святу річ, то так і не виймає по сьогоднішній день.

Кіт задоволено муркнув. Фаня посміхнулася і, привітно махнувши лапкою на прощання, вправно піднялася розкішною шторою до прочиненого вікна.

Мишка досконало знала свій маршрут і легко орієнтувалася навіть у темряві. Але цього разу мало не впала з гілки, на яку перебралася з підвіконня.

Вчепившись лапками у її хвіст, Фаню притримав кажан. Хоч і далекий, але все ж таки родич, Жорка з якоїсь причини у потрібну мить виявився поруч.

‒ Дякую, ‒ зашарілася сіроманка, витираючи лапки від слизу. ‒ Не сподівалася, що слимаки можуть так високо залишити по собі цю гидоту…

‒ «Спасибі» та «дякую» в кишеню не покладеш, ‒ розважливо мовив Жорка. ‒ Ти краще таємницями поділися.

‒ Якими такими таємницями? У мене їх немає, ‒ заперечила Фаня.

‒ Так таки і немає…Ярчука до героїчного майбутнього готуєте, а кажеш, таємниць немає. Я ж знаю, що він мічений від народження. Це тільки він не здогадується про значення родимих плям у вигляді литавр на подушечках лап.

‒ Родимі плями ‒ далеко не все, що потрібно для справжнього пса, ‒ зауважила Фаня і шмигнула у темряву.

Кажан сердито змахнув крилами:

‒ Нічого-нічого… Подивимося ще, кому стара видниха святиню передасть… Собак у місті більше, ніж треба. Будь-якого напою снодійним, на лапах литаври намалюю…Стара й не здогадається про підставу.