10. Згоріти, щоб відродитись

 Повертаємося до байка, і мій “рятувальник” направляє його до скелі, внизу якої хлюпочуть морські хвилі. Людей навколо немає. 

— Що за місцина? — оглядаюся, відчуваючи каміння під ногами.

— Про неї мало хто знає. Я інколи тут буваю. Тиша, морське повітря… Чого ще треба? І які проблеми не мав би, коли дивлюсь униз, знаходяться сили, аби їх швидше розв’язати. Поглянь! — киває у прірву.

  Я не хочу підходити до краю, але все-таки повільно і вкрай обережно роблю крок. 

— Що ти відчуваєш? — питає голос за спиною.

— Що хочеться жити. Усе інше здається несуттєвим.

— Про це й кажу. Тепер розумієш?

— В Одесі є стільки знатних місць, а ти привіз мене саме сюди. Чому?

  Владислав всідається на високій траві і кінчик однієї з них бере до рота. 

— Мені здалось, тобі необхідно побувати в такому місці сили.

  Я киваю. Дійсно, він тонко відчув те, чого потребую, і вгадав з маршрутом. 

  Ще раз заглядаю вниз і розумію, що насправді ті проблеми, які чатують на мене у Дніпрі, це лише обставини, яким я дала негативну оцінку. Я спрадві занадто драматизую, як каже Євген. І багато в чому сама винувата, адже часто захищаю власне его замість того, щоб подивитись на ситуацію з іншого боку й піти назустріч коханій людині. 

  Влад підходить ззаду, і його пальці з'їжджають вниз вздовж моїх рук. Від цього лоскітно. 

— Хочеш вже поїхати? — проникливо питає він.

— Так, я вже… наситилася, — повертаюсь обличчям до цього чоловіка й вкриваю руками його плечі. – Дякую, що привіз сюди. 

— А з визначними місцями Одеси можу познайомити іншого разу, якщо захочеш.

  Киваю у відповідь. І ми одночасно зливаємося у поцілунку, який на скелі набуває нових гострих відтінків. Тоді сідаємо на байк і з сутінками повертаємося до моєї бази. Біля воріт віддаю Владиславу шолом і міцно його обіймаю на прощання.

— Дякую тобі, — лине просто з мого серця. — Знаєш, ти справді став моїм рятувальником, але у дечому іншому. Я неймовірно рада, що ми зустрілися тоді, у товщі води, коли ти вирішив мені допомогти.

  Він сміється. Ми не відриваємо погляду один від одного.

— Ти не схожа на інших, Анжеліко. Я чекатиму тебе завтра опівдні при вході набережної. Вигадав ще дещо цікаве для нас. Тобі сподобається, — Влад акцентує бровами. 

  Я зніяковіло усміхаюся. Стискаю його плече, запам’ятовуючи, який цей чоловік на дотик. 

— Мені час йти, Владе. Дякую тобі.

 Він цілує мене знову, вкладаючи в поцілунок всього себе. І це взаємно. А тоді я, задкуючи, йду від нього, помахавши рукою на прощання. А повернувшись у номер, беру до рук телефон і читаю повідомлення від Євгена, де коротко й лаконічно він нагадує, що чекає та щиро кохає мене. Одразу кидаюся збирати валізу й наступного дня без всяких сумнівів сідаю в потяг. Дорогою обдумую все, що сталося за час мого відпочинку. 

  Якщо кожного разу тікати після суперечки, замість того, щоб шукати компроміс, я буду приречена все життя бігати від одного чоловіка до іншого. Я могла обрати майбутнє з Владом, але через якийсь час наші стосунки теж зайшли б у глухий кут. І що б я зробила? Знову втекла й шукала щось нове? Краще вже набратися мудрості й вислухати свого партнера, спільно знайти рішення — і йти далі пліч-о-пліч. Саме так будуються стосунки. А Влад… його спосіб життя мені чужий, і спокуситися випадковою пристрасть було б вкрай безглуздо. Щоправда, наш перший янтарний поцілунок все-таки я навряд чи зможу забути, як і той погляд з прірви. Завдяки цьому чоловіку я знайшла сили боротися за своє щастя з Євгеном й надалі.