10. Згоріти, щоб відродитись

 Повертаємося до байка, і мій рятувальник везе мене до скелі, внизу якої хлюпочуть морські хвилі. Людей навколо немає. 

-Що за місце? - оглядаюсь.

-Про нього мало хто знає, - пояснює Влад. - Я інколи тут буваю. Тиша, морське повітря… Чого ще треба? І які б проблеми не мав, коли дивлюсь униз, знаходяться сили, аби їх швидше вирішити. Поглянь! - киває у прірву.

  Я не дуже й то хочу підходити до краю, але все-таки повільно і вкрай обережно ступаю. 

-Що ти відчуваєш? - питає голос за спиною.

-Що хочеться жити.

-От і я про це ж кажу. Тепер розумієш?

-В Одесі є стільки знатних місць, а ти привіз меню сюди. Чому?

  Владислав всідається на високій траві і одну з них бере до рота. 

-Мені здалось, що ти заплуталась, і необхідно було побувати в такому місці сили.

  Я киваю. Насправді він тонко відчув те, чого потребую, і вгадав з маршрутом. Це варте не лише подяки, а й більшого. 

  Ще раз заглядаю вниз і розумію, що насправді ті проблеми, які чатують на мене у Дніпрі, це лише обставини, які треба змінити. Я занадто драматизую, як каже Євген. І багато в чому сама винувата, адже часто захищаю власне его замість того, щоб подивитись на ситуацію зі сторони й піти назустріч інші людині. 

  Влад підходить ззаду, і його пальці з'їжджають вниз моїми руками. Від цього лоскітно. 

-Хочеш вже поїхати? - проникливо питає.

-Так, я вже… наситилась, - повертаюсь обличчям до цього чоловіка й ставлю руки на його плечі. - Дякую, що привіз мене сюди. 

-А з визначними місцями Одеси можу познайомити іншого разу, якщо захочеш.

  Киваю у відповідь. І ми одночасно зливаємося у поцілунок, який на скелі набуває нових гострих відтінків. Тоді сідаємо на байк і сутінками повертаємося до моєї бази. Біля воріт віддаю Владиславу шолом і міцно його обіймаю на прощання.

-Дякую тобі, - лише прямо з моєї душі. - Знаєш, ти справді став моїм рятувальником, але у дечому іншому. Я неймовірно рада, що ми зустрілися тоді, у товщі води, коли ти вирішив мене врятувати.

  Він сміється. Ми не відриваємо погляду один від одного.

-Ти не схожа на інших, Анжеліко. Я чекатиму тебе завтра опівдні при вході набережної. Вигадав ще дещо цікаве для нас. Тобі сподобається, - акцентує бровами. 

  Я зніяковіло усміхаюся. Стискаю його плече, запам’ятовуючи, який цей чоловік на дотик. 

-Мені час йти, Владе. Дякую тобі.

 Він цілує мене знову, вкладаючи в поцілунок всього себе. І це взаємно. А тоді я задкуючи йду від нього, помахавши рукою на прощання. А повернувшись у номер, беру до рук телефон і читаю повідомлення від Євгена, де коротко й лаконічно він нагадує, що чекає та щиро кохає мене. Одразу кидаюся збирати валізу й наступного дня без всяких сумнівів сідаю в потяг. Дорогою обдумую все, що сталося за час мого відпочинку. 

  Якщо кожного разу тікати після непорозуміння, замість того, щоб шукати компроміс, то так можна все життя бігати від одного чоловіка до іншого. Я могла обрати Влада, але через якийсь час наші стосунки теж зайшли б у глухий кут. І що б я зробила? Знову втекла й шукала щось нове? Краще вже набратися мудрості й вислухати свого партнера, якось знайти компроміс - і йти далі пліч-о-пліч. Саме так і будуються стосунки. А Влад… його спосіб життя мені не підходить, і купитися на випадкову пристрасть і симпатію було б безглуздо. Щоправда, той янтарний поцілунок все-таки я навряд зможу забути, як і той погляд з прірви. Все-таки завдяки йому я знайшла сили боротися за своє щастя з Євгеном й надалі.