9. Не відпускай цю мить

  Коли йду до набережної відчуваю легке тремтіння. Від цієї прогулянки залежить, як складеться моя подальша доля. Напевно, ми з Владом гулятимемо набережною, розмовлятимемо про щось душевне, нарешті дізнаюся більше про його життя, а він про моє. Ми обов’язково поцілуємося знову. Або й не раз. Я вже домовилась із совістю і вирішила, що на цій прогулянці чинитиму так, як відчуваю. Інакше як мені обирати між чоловіками? Про Євгена я вже все знаю, а Влад — загадковий лицар, надто ідеальний на перший погляд. Але таких чоловіків не буває. Тож мені потрібно дізнатися, який він насправді.

  Наближаюся до набережної, а в голові прокручується розмова з Євгеном. Його голос викликав ностальгію за тими часами, коли між нами було повне взаєморозуміння, і зараз згадується, як перед кожною зустріччю на початку стосунків відчувалась така сама бентежність, яка зараз між мною та Владом. 

  Мій залицяльник чекає на кованій лаві, горизонтально витягнувши руки по “спинці”, і дивиться на спокійне море, яке вкриває берег хвилями. Коли помічає мене, підіймається й одразу цілує, лише на мить торкнувшись губами. При цьому долонями трохи стискає мої щоки. Після цього бере мене за обидві руки й тягне до алеї.

— Ходімо, Анжеліко!

— Я думала ми гулятимемо набережною.

— Є інші плани.

  Навіть пролітає думка про те, що він знову тягне мене до друзів, а тоді розумію наскільки вона безглузда. Врешті слухняно йду, поки не зупиняємося біля синього лискучого байка з агресивними малюнками.

— Довіришся мені? — Влад киває на залізного монстра.

— Він твій? 

— Так. Ми з друзями часто ганяємо. 

  Приховую, що насправді боюся їхати, а ще більше довіритися. Однак натягаю шолом, який мені простягає Владислав і боязко сідаю, міцно обійнявши стан цього чоловіка.

— Я добре їжджу, — схиливши голову до мене, заспокоює Влад. — Майже з дитинства цим займаюся. Мотоцикл був у старшого брата, і він інколи дозволяв ганяти, аби тільки я не розповідав батькам про його деякі вибрики.

  Мабуть, Влад все-таки відчув мій страх.

— Гаразд, не боятимуся. Тільки їдь не швидко. Добре?

  Владислав киває і роздається гучне ревіння мотора. Від цього адреналін пускається венами, дихання пришвидшується і я заплющую очі від хвилювання. Я ніколи не каталась, і завжди це здавалось чимось надто небезпечним. Але коли проїжджаємо декілька метрів, я все-таки наважуюсь через щілинки очей роздивитися навколо. Їдемо не швидко, але коли виїжджаємо на безлюдну дорогу, це змінюється, але я не скаржусь, не зізнаюся, що мені лячно. Кортить хоч раз відчути драйв від їзди повною мірою і обнулитися до кінця. І це таки вдається. 

  Отак летимо містом, аж поки Влад не зупиняється в одному з дворів Одеси. 

— Ти як? — цікавиться він, повертаючи голову й заглядаючи в очі.

— Не пам’ятаю, коли востаннє відчувала таку гаму емоцій.

— О так! На байку можна себе відчути живою людиною. 

   Усміхаюся у відповідь, а тоді роззираюся. Ми знаходимося у затишному дворику поміж старобудовами.

— Я хотів прогулятися з тобою вуличками Одеси, — каже Влад і хапає мене за руку, наче хлопчак. — Ти раніше гуляла в Одесі?

— Звісно, — киваю, — але ще в дитинстві. 

— Це те саме, що ніколи тут не була. Але сьогодні обіцяю, що ти закохаєшся… в це місто, як я і обіцяв.

  Цікаво, чи він навмисно зробив паузу. Я натягую усмішку, і ми крокуємо широким тротуаром. Іноді розглядаюся, але насправді місто мене цікавить найменше. Натомість я постійно вивчаю Влада, звертаю увагу на кожний його рух, і те, як цей чоловік показує себе. А тим часом він коротко розповідає про саме місто, про те, як добре у ньому живеться, про розвинену інфраструктуру, а на кінець додає:

— Тобі тут сподобається жити, якщо наважишся переїхати.

  Закушую губу. Зітхаю.

— У мене робота у Дніпрі. Я стилістка однієї впливової особи, яка мені непогано платить.

  Влад сміється у відповідь.

— Знаєш, скільки у нас такий впливових осіб? 

— І все-таки переїзд — це не так вже й просто. У мене у Дніпрі родина, друзі…

— Вони нікуди не зникнуть.

— І наречений, — додаю, нагадавши Владу.

— А це вже зовсім смішно. 

— Чому? 

— Бо ти зараз зі мною.

  Я розгублено дивлюсь в очі Владиславу. Розумію, що він має рацію, але я все ще відчуваю зв’язок з Євгеном, і остаточне рішення не прийняла.

  Влад, помітивши, як я замислилася, припіднімає моє підборіддя пальцями й торкається моїх вуст своїми. Навколо людно, тому мені ніяково від цілунку, а от цьому чоловіку, схоже, абсолютно байдуже на глядачів. Влад — людина впевнена в собі, прямолінійна, безцеремонна. Мені варто цього повчитись у нього, адже я — повна протилежність. 

— Екскурсія вже завершилася? — цікавлюсь, розриваючи смачний поцілунок. 

  Він схиляється до вуха й шепоче, викликаючи лоскіт:

— Тільки починається.