9. Не відпускай цю мить

 Коли йду до набережної відчуваю легке тремтіння. Від цієї прогулянки залежить, як складеться моя подальша доля. Чи наважусь довіритись незнайомцю і повністю переверну своє життя, чи відмовлюсь від авантюри й спробую відбудувати своє щастя в Дніпрі. І чомусь мені здається, що ця зустріч з Владом стане особливою. Напевно, ми гулятимемо набережною, розмовлятимемо про щось душевне, нарешті дізнаюся більше про його життя, а він про моє. Ми обов’язково поцілуємося знову. Або й не раз. Я вже домовилась із совістю, і вирішила, що на цій прогулянці чинитиму так, як відчуваю. Інакше як мені обирати між чоловіками? Про Євгена я вже все знаю, а Влад - загадковий лицар, надто ідеальний на перший погляд. Але так не буває. Тож мені потрібно дізнатися, який він насправді.

  Наближаючись до набережної, а в голові прокручується розмова з Євгеном. Його голос викликав ностальгію за тими часами, коли між нами було повне взаєморозуміння, і зараз згадується, як перед кожною зустріччю на початку стосунків відчувалась така сама бентежність, яка зараз між мною та Владом. І все-таки я рада, що Євген зателефонував, і його давно вже рідний голос я була щаслива почути. Але…

  Владислав сидить і кованій лаві, розкинувши руки на спинці, і дивиться на спокійне море, яке накриває берег дрібними хвилями. Коли помічає мене підіймається й одразу цілує, але недовго, лише на мить торкнувшись губами, і при цьому долонями стискаючи мої щоки. Після цього бере мене за обидві руки й тягне до алеї.

-Ходімо, Анжеліко!

-Я думала ми гулятимемо набережною.

-Навряд. Є інші плани.

  Навіть пролітає думка про те, що він тягне мене до друзів, а тоді розумію наскільки ця думка безглузда. Врешті йду у напрямку в якому мене ведуть, і зовсім скоро ми зупиняємося біля синього лискучого байка з агресивним розфарбуванням.

-Довіришся? - Влад киває на залізного монстра.

-Він твій? 

-Так. Ми з друзями часто ганяємо. 

  Я підіймаю брови. 

-Чому ти настільки здивована, Анжеліко? - цікавиться Влад. - Хіба ти не бачила байки за альтанкою, коли ми сиділи з друзями на пляжі?

-Насправді не звернула увагу, - чесно зізнаюся. - Але я не проти прокататись. 

  Приховую, що боюся їхати. Натягаю шолом, який мені простягає Владислав і боязко сідаю, міцно обійнявши стан цього чоловіка.

-Я добре їжджу, - схиливши голову до мене, заспокоює Влад. - Тобі немає чого боятися. 

  Мабуть, він все-таки відчув мій настрій.

-Гаразд, не буду. Тільки без трюків. Добре?

  Владислав киває і роздається гучне ревіння мотора. Від цього адреналін пускається венами, дихання пришвидшується і я заплющую очі від страху. Ніколи не каталась, і завжди це здавалось чимось смертельним. Але коли проїжджаємо декілька метрів, я все-таки наважуюсь через щілинки очей роздивитися обстановку. Їдемо не швидко, бо навколо прогулюються курортники. А коли виїжджаємо на безлюдну дорогу, швидкість починає відчуватися, але я не скаржусь, не зізнаюся, що мені лячно. Коли б я ще так прокаталась? Хочеться хоч раз відчути цей драйв повною мірою і обнулитися до кінця. І це вдається. Досить таки непогано вдається.

  Отак летимо містом, аж поки Влад не вирішує зупинитися в одному з дворів Одеси. 

-Ти як? - цікавиться він, повертаючи голову й заглядаючи в очі.

-Не пам’ятаю, коли востаннє відчувала таку гаму емоцій.

-О так! На байку можна себе відчути живою людиною. Люблю, знаєш, проїхатись отак, тільки ще швидше, щоб спустити пару, якщо щось не ладиться. 

  Він сам зістрибує, і допомагає мені.

-Але це може бути ризиковано. Невже ти ніколи не падав з байка?

-Я ним володію, як власними руками, - б’є себе у груди цей гордий чоловік. - Майже з дитинства катаюся. У старшого брата був мотоцикл, і він мені дозволяв ганяти, аби я не розповідав батькам про його вибрики.

 Усміхаюся у відповідь, а тоді оглядаюся. Ми знаходимося у затишному дворику поміж старобудовами.

-Я хотів прогулятися з тобою вуличками Одеси, - каже Влад і хапає мене за руку, наче хлопчак. - Ти раніше була в Одесі?

-Звісно, - киваю, - але ще в дитинстві. 

-Це те саме, що не була. Але сьогодні обіцяю, що ти влюбишся… в це місто.

  Цікаво, чи він навмисно зробив паузу. Я натягую усмішку у відповідь, і ми крокуємо широкою дорогою. Іноді розглядаюся, але насправді місто мене цікавить найменше. Натомість я постійно вивчаю Влада, кожний його рух, і те, як показує себе. А тим часом він коротко розповідає про саме місто, про те, як добре у ньому живеться, про розвинену інфраструктуру, а на кінець додає:

-Тобі тут сподобається жити, якщо наважишся переїхати.

  Закушую губу. Зітхаю.

-У мене робота у Дніпрі. Я стилістка однієї впливової особи, яка мені непогано платить.

  Влад сміється у відповідь.

-Знаєш, скільки тут такий впливових осіб? 

-І все-таки переїзд - це не так вже й просто. У мене в Дніпрі родина, друзі…

-Вони нікуди не зникнуть.

-І наречений, - додаю, нагадавши Владу.

-А це вже ну зовсім смішно. 

-Чому? 

-Бо ти зараз зі мною.

  Я розгублено дивлюсь в очі Владиславу. Розумію, що він правий, але всередині я все ще прив’язана до Євгена, і остаточне рішення не прийняла.

  Тоді Влад, помітивши, як я зависаю, припіднімає моє підборіддя пальцями й торкається моїх вуст своїми. Навколо багато людей, тому мені ніяково від цього, а от йому, схоже, абсолютно байдуже на всіх глядачів. Влад - людина впевнена в собі, пряма, безцеремонна. Мені варто було б повчитись у нього, адже я повна протилежність. 

-Екскурсія вже завершилась? - цікавлюсь, розриваючи смачний поцілунок. 

  Він схиляється до мене й шепоче:

-Тільки починається. 

***

Ця глава була як бонус, але завтра собі зроблю вихідний)) Сподіваюся, вам цікава ця книга, обов'язково підписуйтеся на мою сторінку на Букнет і в соціальних мережах. Там я часто сповіщаю про оновлення, показую візуали героїв, розповідаю про свої книги та цікаві книги інших авторів.