8. Одне з двох

 Мені потрібна ще одна зустріч з Владом. Просто необхідна. Але не заради тілесних втіх, а щоб краще зрозуміти наміри й бажання цього чоловіка. Все-таки він пропонує залишитись з ним, а це означає, що я можу розпрощатись зі звичним способом життям, який мене обтяжував, й взагалі залишити всі проблеми в Дніпрі, куди більше ніколи не повернуся. Хіба в гості. Господи… Навіть не віриться, що переїзд — це щось реальне. А ще менше віриться, що я взагалі здатна на таку авантюру. Але я ж при здоровому глузді про це роздумую й намагаюсь уявити, як склалось би моє життя, якби прийняла пропозицію Владислава. 

  Змінилось би все докорінно. Але що я знаю про цього чоловіка? Майже нічого. А отже, прийняти пропозицію — ризиковано. З одного боку хочеться ризикнути, а з іншого — це здається суцільною маячнею. Так лише в фільмах буває чи в романтичних романах. Невже реальне життя може бути схожим на казку? Якось сумнівно. 

   На прогулянку збираюся набагато раніше. Одягаю приталену сукню, малюю довгі “стрілки”, фарбую губи, вкладаю волосся… Готуюся піти на побачення. А хіба наша зустріч — не побачення? 

  Коли вже починає сутеніти, мій телефон оживає стандартним рингтоном — нарешті телефонує Євген, наче відчуває неладне… 

— Я вже й не сподівалася, що дочекаюся, — зізнаюсь з образою.

— Анжеліко, я сумую за тобою. 

— Справді?! Тому не дзвонив, відколи я поїхала? 

  Мої емоції набирають обертів. Я водночас і дратуюсь, і ображаюсь, і радію, що він таки насмілився зателефонувати. 

— Тобі потрібно було охолонути після сварки, тож я дав тобі цю можливість. 

— А я її сприйняла як байдужість, — зізнаюся. 

— Лю-ю-юба… Ти ж знаєш, що це не так. 

— Євгене, я вже навіть подумала, що між нами все остаточно скінчено.

— Анжеліко, ти знову все драматизуєш. У нас скоро весілля! А те, що трохи посперечалися, то це нічого. Всі сваряться. Ти приїдеш — і ми все обговоримо. Гаразд? Скажи, коли ти повернешся з відпочинку? 

— Не знаю… 

 Уся тремчу від того, що чую цей голос. Голос важливої для мене людини. 

— Ти напиши мені, як тільки дізнаєшся час прибуття потягу, — просить Євген. — І повертайся якнайшвидше. Я чекатиму. 

  Ну ось. Тепер мої очі стають вологими. Розгублено стою на роздоріжжі долі, і куди зробити крок не знаю. Будувати ризиковане нове чи спробувати повернути те, що майже втрачене? Вибір надто складний. І від нього залежить, чи здобуду щастя.