7. Шанс у твоїх руках

  Неквапливо відчиняю і бачу на порозі Влада. Ліктем однієї руки спирається на стіну, а в іншій — тримає пишну червону троянду. Дивиться трохи з-під лоба поглядом, який наче проникає у самісіньку душу. Навіть дихати забуваю. Як він мене знайшов? 

— Я чекав на тебе, — зізнається Владислав.

  На мить увесь світ завмирає.

— Знаю…

— Певно, таки образив тебе чимось, хоча… навіть не знаю, що стало приводом. 

  Мені треба щось відповісти, але натомість лише ковтаю повітря, відчуваючи часте тьохкання серця. 

— У будь-якому випадку хотів попросити пробачення, — він простягає троянду. — І ще раз побачитись. Це ж остання зустріч? 

  Відчуваю, що подобаюсь йому, і він мені не менше. Не дарма так палають мої щоки.

— Я скоро повернусь у Дніпро. 

  Влад стискає вуста й киває, мовляв, все зрозумів. 

— До речі, добре танцюєш, — наостанок каже мені й вже починає повертатись, щоб піти.

  І мені різкими спалахами у свідомості воскресають спогади з ночі про те, як цей чоловік кружляв мене попід руку, як сміялися, як спільно рухались, загрузнувши у піску, наче ми щось суцільне. І той схід сонця згадався, і погляд впритул, і поцілунок при янтарних тонах мальовничого пейзажу… Усе це згадується в одному відчутті, яке наповнювало мене тоді, біля берега, і тепер наповнює знову. 

  Я торкаюся пальців Владислава, які тримають троянду, і від цього дотику моїм тілом проходиться гаряча хвиля блаженства. Здається, я щойно втратила волю і здатність мислити. На інстинктах роблю крок до Влада й пристрасно цілую його в губи першою. 

  Це трапляється знову — поцілунок повторюється, і я знову тріпочу в його обіймах, як тоді, на пляжі. Але цього разу не хочу, аби все закінчилось так швидко, тому міцно хапаю цього чоловіка за широкі плечі й нахиляю до себе, змушуючи зробити крок у номер. 

  А далі все стається швидко: Владислав звільняє мене від сукні, яка тепер недбало летить на підлогу, його літня теніска летить слідом. Сильні руки підхоплюють мене і на мить здіймають у повітря, після чого ми опиняємося на ліжку. Іскра, пристрасть, спільне божевілля — усе це наповнює номер вже за декілька митей. І цього разу я випадаю з реальності набагато довше, ніж минулого разу. І навіть випадкова згадка про Євгена не змушує зупинитися. Нехай я згрішу, нехай картатиму себе за це все життя, але ж бракне силі відмовитись від втіх з цим чоловіком, моїм рятівником…

  Відпускаємо одне одного, коли минає вічність. Задоволені випросталися на ліжку, за вікном видно море, кондиціонер замінює бриз… І мені настільки добре, що навіть не згадую звідки я і для чого прибула на відпочинок. Але згодом чари таки розвіюються — і до мене повертається здатність мислити.

— Я думав, що не подобаюсь тобі, тому той поцілунок на світанку відштовхнув від мене, — зізнається Влад.

— Ні, насправді мене відштовхнуло інше.

  На нього не дивлюся. Підіймаюся, хутко вдягаю сукню, виходжу на балкончик, де всівшись на плетене крісло, оглядаю пляжний краєвид.

  Влад не змушує довго залишатись на самоті. Майже одразу з’являється біля мене й запалює цигарку. Я здивована цьому. Раніше не чула від нього запаху тютюну. Хоча скільки разів ми зустрічалися? Три?

— Анжеліко, то що тебе тоді, на пляжі, так збентежило? — питає Влад, пронизуючи мене настирливим поглядом.

— У мене незавершені стосунки з іншим… — щиро зізнаюся.

  Влад ледь зводить брови у відповідь.

— І де ж твій хлопець?

— Між нами все складно.

— Якщо він відпустив тебе саму й ти так легко спокусилась іншим чоловіком, то хіба можна говорити про якісь почуття між вами? 

— Між нами все складно. Я ж сказала! — серджусь, на що Влад хмикає.

— А я б тебе на його місці не відпустив, Анжеліко, — впевнено заявляє “рятівник”. — А знаєш? Залишайся в Одесі назовсім. 

— І що мені тут робити? — іронічно питаю, посміхнувшись.

— У мене є квартира. Переїжджай.

— Отак просто? — дивуюся.

— Ти подобаєшся мені. Дуже, — до моїх вух лине ласе зізнання.

— Я вражена, Владе, особливо твоєю несподіваною пропозицією з’їхатися. Здається, ти все-таки жартуєш. 

— Зовсім ні. Я завжди швидко приймаю рішення. Побачив, що моє, — і забираю. Навіщо витрачати час на роздуми? Просто роблю, як відчуваю… 

— А я так не вмію, — заперечно хитаю головою. 

  Влад мружить очі, здається, з осудом чи не розумінням.

— А я вмовлю тебе. Лише погодься ще на одну прогулянку.

  Мені завжди подобались настирливі чоловіки. Це приваблює.

— Коли? Де? 

— Сьогодні. Коли стемніє, спускайся до набережної. Гаразд?

  Я киваю. Влад цілує руку, як це має робити справжній джентльмен, і залишає балкончик, а тоді й мій номер.