6. У павутинні роздумів

  Декілька годин мені не вдається заснути, роздумуючи про “зламані” стосунки зі своїм хлопцем і про поцілунок з Владиславом, який став свіжим ковтком надії на те, що все в моєму житті може змінитися на краще. А коли врешті-решт провалююся у сон, сплю зовсім мало перед тим, як знову застрягнути в павутинні нескінченних роздумів.

  Можливо, наші стосунки з Євгеном вже вичерпали себе, і мені потрібен інший чоловік? Із Владом я знову відчула себе бажаною і з цим відчуттям не хочеться прощатися знову. Чи може, мені треба побороти внутрішніх демонів і порозумітися зі своїм нареченим, інакше з будь-яким чоловіком повертатимусь у цей самий стан знову і знову, оскільки рано чи пізно будь-які стосунки переходять в побут, рутину? Є над чим помізкувати. 

 Тим часом наближається час зустрічі з Владом. Сьогодні ми мали кататися на катері, але я не прийду на зустріч. Рішення прийняте остаточно й безповоротно, оскільки наше з ним спілкування набуло таких обертів, що на цьому краще й завершити знайомство. Поки маю розібратись зі стосунками, від яких мені болить. Буквально вкорінюю собі ці думки, закарбовуючи глибоко-глибоко. Змушую повірити себе, що Влад здатний подарувати лише разову насолоду. Не більше. Але при цьому досі згадую той стан, коли його вуста торкнулись моїх. І як на це кожна клітинка стрепенулась, від чого я провалилась в небуття. Хай там як, а я ніколи не забуду той поцілунок на березі моря. І навіть зараз, згадуючи про нього, понад усе хочу прожити ту мить знову, так само пірнувши в обійми свого рятувальника. Бо все-таки він — мій рятівник. Допоміг обнулитися, забутися… Навіть більше, ніж того жадала.

  Коли годинник показує вісімнадцяту, я спираюся на стіну й крадькома виглядаю у вікно. Влад чекає на мене. Це змушує усміхнутись. Отак він стоїть біля воріт рівно двадцять хвилин, і тоді йде у напрямку пляжу. 

  Все, Анжеліко, ти — молодчина. Витримала. Не спокусилася. Тепер можна розслабитись і спокійненько рушити на пляж. 

  Сьогодні спека не відчувається так гостро, як вчора, завдяки бризу. Вітерець змушує іноді підтримувати капелюх. Хвилі сильніше вб’ють по ногах, навіть на березі розбурхано вкриваючи бризками мої колінця.

 Попри всі сподівання морський пейзаж зовсім не відриває від спогадів про сьогоднішню ніч, і навіть ще більше нагадує про неї. У якусь мить це вже починає нервувати, а ще більше викликає невдоволення те, що Євген досі не подзвонив. Врешті лише трохи поплававши, залишаю пляж і йду на прогулянку алеєю, на якій хоч чи не хоч, а гамір відволіче від нав'язливих думок. І таки в цьому я вгадую.

  Отак довго прогулююся довгою алеєю, вивчаючи товар на прилавках, серед яких і ласощі, і сувеніри, і одяг з морською символікою, і якісь дивні амулети. Але єдине, на що спокушаюся, то це вино. Було б грішно не взяти на відпочинку бодай пляшку доброго солодкого напою.

  Повернувшись у номер, кладу пляшку у валізу, бо тепр чомусь настрій, щоб куштувати, не той. Приймаю душ, переодягаюся у милий білий костюмчик для сну з рожевими ведмедиками і накладаю на обличчя маску з маленької упаковочки. Але тільки-но влягаюся на ліжко, як у мої двері стукають. Хто б це міг бути?