5. Коли сонце над обрієм

  Підійшовши до альтанки, чую, як сміх присутніх припиняється, і відчуваю на собі допитливі погляди. Трохи соромлюся, але я налаштована гарно провести час, тому першою махаю усім і голосно представляюся:

— Я — Анжеліка. Бачу, у вас тут весело.

  Влад великими пальцями тицяє на мене й гордовито заявляє:

— Моя дівчина! 

  І після його слів двоє чоловіків за барбекю схвально кивають.

— А це, — Влад показує рукою на кожного з друзів. — Кирило та Інна, Іван та Ліза, Сергій, Катя та Денис.

  Отой, що зветься Денисом й має руде коротке волосся, жартома обурюється:

— Мене ти мав першим представити. Я тут головний взагалі-то.

— Відколи це? — сміються дівчата. 

— Чий гриль — той і король! — поважно заявляє Ден. 

  І всі з нього сміються. Мені подобається ця атмосфера.

— Анжеліко, коли ви встигли познайомитись з Владом? — допитується одна з дівчат і побічно простягає мені пляшку хмільного. 

Мабуть, усі присутні поціновувачі цього напою.

  З ввічливості беру пляшку, хоча зазвичай таке пийло не вживаю. Надто гірко від нього в роті. Але сьогодні ж незвичний вечір, тому вирішую стати частинкою цією компанії й не висловлювати своє “фе”.

  Тільки роззявляю рота, щоб відповісти, як Влад мене випереджає:

— Врятував її. Бідолашна ледь не втопилася.

  Він сам сміється зі своїх слів, і я киваю у відповідь, теж сміючись.

— Так, приїхала до вас з Дніпра. Вперше в житті море побачила і так плюхнулась на глибину, що ледь з життям не попрощалася, — підіграю. 

— Ого, як романтично! — вигукує одна з дівчат, та що Інна, а тоді закидає довге світле волосся за плечі й повертається до хлопця, що біля неї: — Бачиш, як буває. А ми познайомились, коли ти випадково на мене на велосипеді наїхав.

   Сміюся з цього в долоню. Які ж вони тут всі смішні. І говір у них незвичний, лише Влад говорить так, наче є вихідцем з моєї місцевості.

— Ой, Інно! Не слухай цих романтиків, — киває Ден на нас з Владом. — Хіба не зрозуміло: вони ж свистять!

  Ми з Владиславом переглядаємося і сміємося, але свою історію псевдознайомства не змінюємо. Отак слова чіпляються за слова — і я зовсім скоро почуваюся між цими людьми своєю. Час швидко минає. Друзі Влада багато жартують, а коли досмажується м’ясо та риба з апетитом всі накидаємося на смакоту.

— Денис — ти просто Бог барбекю! — коментує Катя.

— Угу, лише трохи підгоріло, — кидає ложку дьогтю Сергій.

  І поки Ден підбігає і демонстративно цілує Катю в руку, а тоді імітує, що дає запотиличника Сергію, Владислав нагинається до мене й шепоче:

— Ці двоє залицяються до Каті. 

  Я здіймаю брови, і теж запитую у вухо:

— Хто виграє?

— Вона обох динамить. 

  У відповідь я сміюся, і навіть більше ніж це доречно, бо хмільне стріляє в голову.

— Кирило, ану зіграй, — тим часом просить Влад.

  І той парубок, біля якого лежить гітара, начисто витирає руки серветками й бриньчить по струнах, від чого пляжем линуть перші мінливі звуки гітари, які згодом переходять у чуттєву композицію. 

  Владислав простягає мені руку, запрошуючи на танець. Виводить мене з альтанки на пісок, в якому одразу ж трохи грузнемо. Однією рукою обхоплює мою талію, ближче мене притягнувши до себе, а іншою міцно тримає, обхопивши мою долоню своєю. Так і танцюємо. А згодом підтягуються інші пари. 

— Цього разу Катя обрала Сергія, — кажу Владиславу на вухо, і він сміється.

— Я за нього вболівав.

  Хоча насправді мені немає різниці з ким ця дівчина танцює, просто кортить безупинно про щось говорити з Владом, аби не виникали незручні мовчанки. 

— До речі, ми всі завтра плануємо кататися на катері. Ти з нами? — запрошує Влад.

— Було б непогано.

— От і чудово! — мій кавалер прокручує мене в танці попід свою руку. — Завтра збираємося біля отих воріт о вісімнадцятій, — показує поглядом. — Чудово проведемо час.

— Не сумніваюся…

  Тоді цей широкоплечий чоловік трохи припідіймає і крутить мене у повітрі. Я почуваюся, як ніколи, натхненно. Ми, закрутившись, навіть не помічаємо, як віддаляємося від альтанки та інших пар. Та музику все одно добре чути. 

  Танцюємо довго. І в одну з митей бажання говорити зникає, бо навколо створюється настільки спокійна аура, що хочеться просто насолоджуватись моментом. 

  Я зараз наче знаходжуся не у своєму тілі, бо моїм ніколи так не розливається насолода, і я не пам’ятаю, коли ще спалахувала кожна клітинка мого тіла від дотиків абсолютно чужого чоловіка. 

  Ніч проходить дуже швидко, і тепер сонце, янтарем відбивається від води, здіймаючись над обрієм. Оранжево-червоною загравою бовваніє дивокрай, який при ледь чутному шумі моря створює неабияку романтику. Якийсь час я задивляюсь на цю чарівну картину, а коли Владислав зупиняється, повертаю до нього голову, щоб запитати, чи вже повернемося до інших. Але його погляд брунатних очей, які знаходяться впритул, змушують мовчати. А наступної мить вуста Владислава накривають мої. Спочатку повільно та трепетно, наче очікуючи дозволу. Я в цю мить лиш ціпенію від несподіванки. А тоді моїм тілом приходиться адреналінова хвиля — і я окрилено відповідаю на ласий поцілунок свого рятівника. Цей поцілунок такий палкий, трепетний, янтарний… Особливий! Він нагадує той найперший поцілунок, який пережила у шкільні роки, і навіть трохи той, який вперше стався між мною і Євгеном.

  Згадка про останнє змушує мене відхилитися назад, розриваючи цілунок. Я щойно наче повернулась в реальність, з якої випала на цілу ніч. За весь час я жодного разу не згадала про свого нареченого. Ще й дозволила іншому чоловіку мене торкнутися. Господи…

— Мені час, Владе. 

  Задкую від нього прохолодним піском.

— Я тебе образив? 

— Ні, просто… мені дійсно треба йти.

— Гаразд. Я чекатиму тебе о вісімнадцятій!