5. Коли сонце над обрієм

  Підійшовши до альтанки, сміх присутніх припиняється, і відчуваю на собі допитливі погляди. Ніяково, але я ж налаштована весело провести час, тому хоч і хвилююся, першою махаю усім і голосно представляюся:

-Я - Анжеліка. Бачу у вас тут весело.

  Влад великими пальцями тицяє на мене й гордовито заявляє:

-Моя дівчина! 

  І після його слів двоє чоловіків за барбекю схвально кивають.

-А це, - Влад показує рукою на друзів. - Кирило та Інна, Іван та Ліза, Сергій, Катя та Денис.

  Отой, що зветься Денисом й має руде коротке волосся, жартома обурюється:

-Мене ти мав перший представити. Я тут головний взагалі-то.

-Відколи це? - сміються дівчата. 

-Чий гриль - той і король! - поважно заявляє Ден. 

  І всі з нього сміються. Мені подобається ця атмосфера.

-Анжеліко, коли ви встигли познайомитись з Владом? - допитується одна з дівчат і простягає мені пляшку хмільного.

  Я з ввічливості беру напій, хоча зазвичай таке пийло не вживаю. Надто гірко від нього в роті. Але сьогодні ж незвичний вечір, тому вирішую стати частинкою цією компанії й не висловлювати своє “фе”.

  Тільки роззявляю рота, щоб відповісти, як Влад мене випереджає:

-Врятував її. Бідолашна ледь не втопилася.

  Він сам сміється зі своїх слів, і я киваю у відповідь, теж сміючись.

-Так, приїхала до вас з Дніпра. Вперше в житті море побачила і так плюхнулась на глибину, що ледь з життям не попрощалася, - підіграю. 

-Ого, як романтично! - вигукує одна з дівчат, та що Інна, а тоді закидає довге світле волосся за плечі й повертається до свого хлопця: - Бачиш, як буває. А ми познайомились, коли ти випадково на мене на велосипеді наїхав.

   Сміюся з цього в долоню. Які ж вони тут всі смішні. І говір у них незвичний, лише Влад говорить так, наче є вихідцем з моєї місцевості.

-Ой, Інно! Не слухай цих романтиків, - киває Ден на нас з Владом. - Хіба не зрозуміло: вони ж свистять!

  Ми з Владиславом переглядаємося і сміємося, але свою історію псевдознайомства не змінюємо. Отак слова чіпляються за слова - і я зовсім скоро почуваюся між цими людьми своєю. Час швидко минає. Друзі Влада багато жартують, а коли досмажується м’ясо та риба з апетитом всі накидаємося на смакоту.

-Денис - ти просто Бог барбекю! - коментує Катя.

-Угу, лише трохи підгоріло, - кидає ложку дьогтю Сергій.

  І поки Ден підбігає і демонстративно цілує Катю в руку, а тоді імітує, що дає запотиличника Сергію, Владислав нагинається до мене й шепоче:

-Ці двоє залицяються за Катею. 

  Я піднімаю брови. І теж запитую у вухо:

-Хто виграє?

-Та обох динамить. 

  Я сміюся, і навіть більше ніж було б доречно, бо хмільне стріляє в голову.

-Кирило, ану зіграй, - просить Влад.

  І той парубок, біля якого лежить гітара, начисто витирає руки серветками й бриньчить по струнах, від чого пляжем линуть перші мінливі звуки гітари, які згодом переходять у чуттєву композицію. 

  Владислав простягає до мене руку, запрошуючи на танець. Не пам’ятаю, коли востаннє вальсувала з Євгеном. А танцювати я люблю, тому одразу ж приймаю пропозицію, і він виводить мене з альтанки на пісок, в якому одразу ж трохи грузнемо. Та це не заважає. Влад однією рукою обхоплює мою талію, ближче мене притягнувши до себе, а іншою міцно тримає, обхопивши мою долоню своєю. Так і танцюємо. А згодом підтягуються інші пари. 

-Цього разу Катя обрала Сергія, - кажу Євгену на вухо, і він сміється.

-Я за нього вболівав.

  Хоча насправді мені немає різниці з ким ця дівчина танцює, просто хочеться про щось говорити з Владом, аби не було незручних мовчанок. 

-До речі, ми всі завтра збираємося каратися на катері. Ти з нами? - запрошує Влад.

-Було б непогано.

-От і чудово! - мій валер прокручує мене в танці через руку. - Завтра збираємося біля отих воріт о вісімнадцятій, - показує поглядом. - Буде весело. Повір.

-Не сумніваюся…

  Тоді цей широкоплечий чоловік трохи припідіймає і крутить мене у повітрі. Я почуваюся, як ніколи, натхненно. Ми, закрутившись, навіть не помічаємо, як віддаляємося від альтанки та інших пар. Та музику все одно добре чути. Танцюємо довго. І в одну з наступних митей бажання говорити зникає, бо навколо створюється настільки спокійна аура, що хочеться просто насолоджуватись моментом. 

  Я зараз наче знаходжуся не у своєму тілі, бо моїм ніколи так розливається насолода і я не пам’ятаю, коли ще спалахувала кожна клітинка мого тіла від дотиків абсолютно чужого чоловіка. 

  Ніч пройшла дуже швидко, і тепер сонце, янтарем відбивається від води, здіймаючись над обрієм. Оранжево-червоною загравою бовваніє дивокрай, який при ледь чутному шумі моря створює неабияку романтику. Якийсь час я задивляюсь на цю чарівну картину, а коли Владислав зупиняється, повертаю до нього голову, щоб запитати, чи вже повернемося до інших. Але його погляд брунатних очей, які знаходяться впритул, змушують мовчати. А наступної мить вуста Владислава накривають мої. Спочатку повільно та трепетно, наче очікуючи дозволу. Я в цю мить лиш ціпенію від несподіванки. А тоді моїм тілом приходиться адреналінова хвиля, і я окрилено відповідаю на ласий поцілунок свого рятівника. Цей поцілунок такий палкий, трепетний, янтарний… Особливий! Він нагадує той, найперший поцілунок, який мала у шкільні роки, і навіть трохи той, який вперше стався між мною і Євгеном.

  Згадка про останнє змушує мене відхилитися назад, розриваючи поцілунок. Я щойно наче повернулась в реальність, з якої випала на цілу ніч. За весь час я жодного разу не згадала про свого хлопця, якщо його так можна назвати. Як я взагалі посміла? Ще й дозволила іншому мене торкнутися.

-Анжеліко… - Владислав чуттєво називає моє ім’я.

-Мені час, Владе. 

  Задкую від нього прохолодним піском.

-Отак відразу? Я проведу тебе.

-Ні, йти недалеко. Попрощайся замість мене зі своїми друзями.