4. Давай вдамо пару?

  Навколо галасно, грає музика. Хтось неподалік співає в караоке, майже там само чутно сміх людей. Життя курортників у цей час бурлить на повну, і від цього самій кортить танцювати і розважатись. А ще мене бадьорить присутність того чоловіка, що зараз йде поруч зі мною алеєю. 

— Там, куди ми йдемо, теж буде кальян, — повідомляє Владислав, відриваючи мій погляд від кальянної.

— Я не пам’ятаю, коли востаннє дозволяла собі розважитись. 

— Чому? 

  Його очі за кольором нагадують море. Тепер він асоціюватиметься з ним. 

— Я забуваю відпочивати. Рідко кудись вибираюсь, хоча й мені цього не вистачає.

— А ми з друзями кожні вихідні зустрічаємося на барбекю. Що може бути краще, ніж отак проводити вільний від роботи час?

  Стискаю вуста від того, що тепер боюсь здатися цьому чоловіку нудною.

— А ти сама звідки, Анжеліко?

— З Дніпра. 

— Я б там не жив, — зізнається він. — Велике місто. Мені у ньому не вистачало б повітря. 

— Ти ж в Одесі живеш. Це місто теж немале.

— Зате своєрідне. Тут є свій дух, особлива атмосфера, якої більше ніде не зустрінеш. Хочеш завтра покажу деякі місця в Одесі, після чого, обіцяю, ти закохаєшся в це місто.

  Мій сміх розливається вулицею. Я наче хмільна.

— Прямо закохаюся? 

— Обіцяю!

— Заманливо, але… Можливо, наступного разу. Маю інші плани.

— Знову топитимешся? — запитує Владислав з серйозним обличчям, хоча й бачу, що він от-от засміється. 

— Я не топилася! — легенько ляскаю його рукою по плечу. 

  Тепер він регоче голосно, і сміх мені передається. З цей чоловіком дуже легко й приємно спілкуватися. Усмішка не злазить з мого обличчя. Тепер навіть не дуже й хочеться йти до якихось друзів, бо і без них гарно проводимо час.

  Отак у гарному настрої наближаємося кінця алеї, і повертаємо до платного пляжа. На території є декілька відкритих альтанок, ми повільно крокуємо до однієї з них. Ноги провалюються в остиглий пісок. Повітря пахне нічним морем. Я вдихаю його на повні груди, коли здалеку чую, як бринить гітара саме з тієї альтанки до якої йдемо.

— Я представлю тебе моєю дівчиною, — несподівано заявляє мій рятівник.

— З чого б це?! — розширюю очі. 

— Уклав парі з товаришем, і тепер мені треба з'явитися з дівчиною.

— То ось чому ти мене сюди покликав?! 

— А я не думав, що ти взагалі погодишся. Щоправда, був радий цьому. 

— Ах ти ж… — киваю пальчиком.

— Каюся… — він підіймає руки, повернутими долонями до мене. — Але, можливо, ти погодишся мені допомогти, якщо ти все одно вже тут?

— А на що хоч ви заклалися?

— На пляшку хмільного.

   Мені стає так смішно, що аж щелепи зводить. 

— Отже, я маю вдавати твою дівчину заради пляшки хмільного? Хочеш я сама придбаю тобі пива?

— Ви, дівчата, зовсім не розумієте значущість парі, — невдоволено бубонить він.

— Гаразд, можеш мене як завгодно представити, але руки не розпускати. Я лише трохи з вами посиджу — і піду.

  Тепер Влад задоволено киває, а я вже уявляю себе дівчиною цього звабливого чоловіка. Треба ж вжитись у роль!