3. (Не)бажана зустріч

Ні вчора, ні сьогодні я не дочекалася дзвінка від Євгена. Невже він надто гордий, щоб телефонувати першим? Я, до речі, теж. Побачимо, кого на довше вистачить. Та все-таки я впевнена, що він бодай повідомлення надішле. Ще трохи - і я дочекаюся. Я ж відчуваю, що йому не байдуже щодо нас, але річ у тім, що ні він, ні я не знаємо, як позбутися того холодку між нами. От і утворилася ціла прірва, яка все більше розширюється.

  Про свого милого роздумую, коли після обіду відпочиваю на ліжку в номері. Надворі зараз так палить сонце, що боюся обгоріти, тому вичікую годинку-другу, і лише тоді збираюся знову на пляж. Цього разу вже не забула великого капелюха з хвилястими краями та сонцезахисні окуляри, як і всі засоби, аби не підсмажитись через палючі сонячні промені.

  Обідній час вже пройшов, але надворі так само важко дихати від спеки. Поки добираюся до пляжу, лише одного разу мене обдає легкий вітерець, а далі знову, як у пеклі. Та мене це не зупиняє, впевнено крокую гарячим піском до самого берегу, як і минулого разу. Залишаю сумку на піску, квапливо знімаю сарафан, розтираю на шкірі крем, аби завтра не корчитись від сонячних опіків, і ступаю до вологого піску на березі. Хвиля вмиває ноги - і від цього відчувається полегшення. А увійшовши трохи далі, до поясу, коли хочу зануритись у прохолоду повністю, згадую, чим закінчилась занурення сьогодні зранку. Мене рятували. Хах. Навіть смішно стає. Я поглядом проходжуюсь по людях, що мене оточують. Можливо, цього разу мене знову хтось рятуватиме? Але ні, навряд. Таких як Владислав на горизонті не видно. Лише старші чоловіки, закохані пари та одна гладкенька жіночка в окулярах ледь не на все обличчя. Цього разу до мене нікому діла не буде, тож можу спокійно занурюватись.

  Плаваю довго. Трохи досліджую дно. Ще з дитинства любила шукати копійки та всілякі дрібнички під ногами у сподіваннях знайти щось цінне. Колись вже вдалось здобути золоту сережку. Я її досі тримаю у своїй ювелірній коробочці для прикрас. Але більше так не щастило. 

  А коли набридає борсатись на дні, повільно плаваю у задоволення, розсікаючи пальцями воду, і спостерігаю, як естетично розходиться при цьому море біля мене. 

  Постійно думаю про запрошення, яке отримала від Влада. Не впевнена, що варто мені йти з ним до незнайомої мені компанії. Трохи лячно. Та й не зовсім це доречно, оскільки поєднана стосунками з іншим чоловіком. Хоча… можливо, наші стосунки вже закінчилися, а ми просто не можемо в це повірити, або навпаки - переживаємо зараз кризовий період і треба зрозуміти один одного і крокувати далі разом. Все настільки заплутано… Як ніколи.

  До вечора я декілька разів змінюю думку щодо того, чи йти до друзів Владислава, чи ні. Врешті вирішила, що не піду, бо це не зовсім чесно щодо Євгена. Ми ж з ним остаточно не ставили крапку у стосунках, тож… 

  Та коли приходить час зустрічі з Владиславом, я не можу втриматись і виходжу на балкончик, аби побачити, чи чекатиме він мене взагалі. І що я бачу? Нікого немає у назначеному місці, тобто… він прийшов. Після такого висновку мені навіть легше стає, але варто мені видихнути, як до воріт підходить мій новий знайомий. 

  Я закусую нігтик. Незручно, що пообіцяла йому прийти. Але що станеться, якщо не вийду? Та нічого. Він постоїть декілька хвилин - і все зрозуміє, піде. Можливо, при наступній зустрічі, якщо вона відбудеться, не привітається. Так навіть краще. Але поки роздумую, пильно спостерігаючи за ним, Владислав вже махає мені рукою. Він мене помітив! Дідько! Я не думала, що він почне нипати поглядом по балкончиках. І тепер я мимовільно махаю йому долонею у відповідь. 

  Владислав показує на годинник, натякаючи, що нам час йти. І я розгублено зазираю до свого номера. Я ж зовсім не готувалась до зустрічі. Навіть не маю що одягнути. Та це брехня. Відкриваю шафку - і, як на зло, в ній висить яскрава коктейльна сукня із зображенням квітів. А водостійкою тушшю вії нафарбовані ще від ранку. Русяве волосся після прийняття душу саме гарно вляглося локонами. Наче все підлаштовується, аби я пішла з ним. 

  Гаразд. Фарбую вуста, збризкую на шию солодкі парфуми, під сукню одягаю босоніжки на танкетці й таки спускаюся до воріт. 

  Вечірнім повітрям дихається легше. Мій настрій різко змінюється, невпевненість розвіюється і тепер я в передочікуванні веселого дозвілля у компанії мого рятувальника. Але якщо Влад спробує взяти за руку чи провокуватиме близькість - відмовлю різко, не залишаючи надії. Інакше бути не може.

-Я вже думав ти не вийдеш, - харизматично усміхається він, коли наближаюся.

  Мені ніяково, бо я не мала приходити. Навіть соромно через це. А про Євгена зараз навіть і не згадую.

-Анжеліко, ти надто гарного виглядаєш як для посиденьок біля багаття.

  Я сором’язливо усміхаюся, трохи відвернувшись. Цей чоловік змушує мене ніяковіти все більше і більше. Навіть вже відчуваю, як горять мої щоки. 

  А до речі, він теж одягнений непогано. Джинсові шорти, з ґудзиками синя футболка з намальованими квітами, схожими на ті, що зображені на моїй коротенькій суконці. Це ж треба було так вбратись, наче домовлялись пасувати один одному. І навіть це мене теж змушує ніяковіти. 

  Не пам’ятаю, коли востаннє так реагувала на протилежну стать. Ще у школі, мабуть, коли була закохана в однокласника. Ми з ним вперше поцілувалися на випускному, і це було настільки яскраво й піднесено, що… навіть з Євгеном такого не відчувала. Все-таки перший поцілунок - то щось особливе, й ще раз відчути ті емоції просто неможливо. А ніяковіння від чоловічого погляду, як виявляється, пережити ще раз можна. Це, чесно кажучи, несподіваний сюрприз для мене.