3. (Не)бажана зустріч

  Ні вчора, ні сьогодні я не дочекалася дзвінка від Євгена. Невже він надто гордий, щоб телефонувати першим? Я, до речі, теж. Побачимо, кого на довше вистачить. Та все-таки я впевнена, що він бодай повідомлення надішле. Ще трохи — і я дочекаюся.    

  Про свого милого роздумую, коли після обіду відпочиваю на ліжку в номері. Надворі зараз так палить сонце, що боюся обгоріти, тому вичікую годинку-другу і лише тоді збираюся знову на пляж. 

  Обідній час вже за плечима, але надворі так само важко дихати від спеки. Поки добираюся до пляжу, лише одного разу мене обдає легкий вітерець, а далі знову почуваюся, немов у пеклі. Та мене це не зупиняє: впевнено крокую гарячим піском до самого берегу, як і минулого разу. Залишаю сумку на піску, розтираю по шкірі крем і ступаю до вологого піску на березі. Хвиля вмиває ноги — і від цього відчувається полегшення. А пройшовши ще далі, до поясу, коли хочу зануритись у прохолоду повністю, згадую, чим закінчилась занурення, коли мене рятували. Навіть смішно стає. 

  Плаваю довго, повільно розсікаючи пальцями воду, і спостерігаю, як естетично розходиться при цьому море біля мене. Постійно думаю про запрошення, яке отримала від Влада. Ці думки заполоняють мене цілком.

  До вечора декілька разів змінюю думку щодо того, чи йти до друзів Владислава. І врешті вирішую, що не піду, бо це не зовсім чесно щодо Євгена. Та коли приходить час зустрічі з Владиславом, не можу втриматись і виходжу на балкончик, аби побачити, чи чекає він на мене. І що бачу? Нікого немає. Він просто не прийшов. Після такого висновку мені навіть легше стає, але варто мені видихнути, як до воріт підходить мій новий знайомий. 

  Я закусую нігтик. Ніяково, що дарма пообіцяла йому зустріч. Але що станеться, якщо не вийду? Та нічого. А поки роздумую, пильно спостерігаючи за ним, Владислав вже навіть махає мені рукою. Він мене помітив! Дідько! Я не думала, що він почне нипати поглядом по балкончиках. І тепер я мимовільно махаю йому долонею у відповідь. 

  Владислав показує на годинник, натякаючи, що нам час йти. І я розгублено йду і відкриваю шафку — у ній висить яскрава коктейльна сукня із зображенням квітів. Водостійкою тушшю вії нафарбовані ще від ранку. Локони русявого волосся після прийняття душу самі гарно вляглися. Наче все підлаштовується, аби я пішла на зустріч.

  Гаразд. Фарбую вуста, збризкую на шию солодкі парфуми, під сукню одягаю босоніжки на танкетці й таки спускаюся до воріт. 

  Вечірнім повітрям дихається легше, аніж вдень. Мій настрій різко змінюється, невпевненість розвіюється, і тепер я в передчутті веселого дозвілля у компанії мого рятувальника. Але якщо Влад провокуватиме близькість — відмовлю одразу, різко.

— Я вже думав ти не вийдеш, — харизматично усміхається він, коли наближаюся.

  Мені знову ніяково, бо я не планувала приходити. Навіть соромно через це. 

— Анжеліко, ти надто гарного виглядаєш як для посиденьок біля багаття.

  Цей чоловік своїм компліментом змушує мене опустити очі. Відчуваю, як горять мої щоки. 

  До речі, він теж одягнений непогано. Джинсові шорти, з ґудзиками синя футболка з принтом квітів, схожих на ті, що зображені на моїй коротенькій суконці. Це ж треба було так вбратися, наче домовлялись пасувати один одному! І навіть це мене теж змушує пашіти. 

  Не пам’ятаю, коли востаннє так реагувала на особу протилежної статі. Ще у школі, мабуть, коли була закохана в однокласника. Ми з ним вперше поцілувалися на випускному, і я почувалася настільки піднесено, що… навіть з Євгеном такого не відчувала. Все-таки перший поцілунок — то щось особливе, й ще раз відчути ті емоції просто неможливо. А ніяковіння від чоловічого погляду, як виявляється, пережити ще раз можна. Це, чесно кажучи, несподівано для мене.