2. З коктейлями в руках

Повертаюся на берег, щоб висохнути й піти придбати щось здобне, оскільки порожній шлунок вже нагадує про себе.

  Лежачи на рушничку, вже втретє припіднімаю голову й оглядаю лінію берега. Несвідомо, або й свідомо, намагаюся впізнати в комусь з курортників саме свого рятівника. Хоча який він рятівник? Я ж не тонула! А все одно чомусь відчуваю якусь вдячність. Цікаво, як його звати? Можливо, Артем? Чи Денис? Чи, може, зветься якимось іншомовним ім’ям? Господи… чому я про це думаю? Краще б проаналізувала свої стосунки з Євгеном, бо цей глухий кут наших теперішніх стосунків не на жарт заганяє в депресію. 

  Далі залишаю пляж, одягнувши на мокрий купальник сарафан, і повертаюсь у номер, щоб привести себе до ладу. Приймаю душ. Підфарбовую вії, губи… Передні пасма волосся заколюю на потилиці дизайнерською шпилькою. І тоді йду до столиків, що на дворі з боку готелю, бо саме там можна пообідати. От тільки, як виявляється, харчування в закладі від готелю видається в певні проміжки часу. І обідній час закінчився пів години тому, а до вечірнього ще гуляти декілька годин. Ну ні, краще до місцевих закладів зазирну. Що там з тутешньої їжі найпопулярніше?

  За територією готелю є алея, де ввечері, готова закластись, буде гамірно. Тут бари один на одному, багато кафешок, прилавків з магнітиками й всілякою всячиною, а ще лави, на яких чекає своїх покупців добре вино. 

  Я йду до закладу, що найближче до моря, сідаю за зручний білий столик, швидко роблю замовлення офіціанту, і повертаю голову до пляжу. Як же добре, що я все-таки наважилась втекти сюди від буденної метушні. Вітер ледь підіймає волосся, сонце дарує засмагу, а я насолоджуюсь загальною атмосферою видовища переді мною. 

  Мені приносять рибку-гриль і салат - і тепер я взагалі в екстазі. Офіціант не одразу йде, зазирає в очі.

-Обов’язково зазирніть до нашого бару. У нас широкий асортимент охолоджувальних коктейлів на будь-який смак.

  Я киваю та скромно дякую йому. І коли закінчую з неймовірною свіженькою рибкою у заморських спеціях, направляюсь до бару. Тим паче він ще ближче до моря. 

  От зараз візьму яскравий коктейль і сяду на одну з кованих лав, що розташовані паралельно морським хвилям. Лише ще трохи поспостерігаю за гамірним пляжем, а тоді знову рушу купатися. І все було б за планом, якби хтось збоку від мене не запитав:

-А хіба русалки вживають?

  Я ледь соломинку не ковтаю, коли впізнаю свого рятівника, який теж тримає в руках синій прозорий напій з льодом. Цей чоловік з насмішкою на один бік відкрито дивиться на мене так, наче ми давно знайомі. Я навіть ніяковію від цього. В очі чомусь незручно дивитися, тому дивлюсь, наче крізь цього широкоплечого чоловіка. А тоді розумію, що не відповісти було б щонайменше дивно, або навіть дико. 

-Безалкогольне вони вживають, - поважно пояснюю.

-А якщо пригощу чимось міцнішим?

  Його питання мене занепокоює. Він що, хоче мене споїти, а тоді пограбувати? Мабуть, вже помітив, що я тут сама. Краще остерігатись таких щедрих незнайомців.

-Я на відпочинок не заради цього прибула, - чітко пояснюю і відстороняюся.

-А заради чого?

  Ох… Хотілося б, щоб він виявився психологом, і я могла все вивалити те, що накопичилось на душі. 

-Заради відпочинку. У тиші. 

-А я так і зрозумів, що ви самі.

-Я цього не казала! - різко заперечую, бо відчуваю себе жалюгідною одиначкою. 

  Від мого тону чоловік замовкає. Здається, моя норовливість відлякує. Але насправді зовсім не хочу його ображати, і, якщо чесно, так само не хочу, аби він йшов.

-А вас як звати? - допитливо цікавлюсь, обхопивши губами соломинку і потягнувши яскравий напій.

-Владислав.

-Ви теж з бази “Атріум”?

-Ні, з іншої. Тієї, що зліва від неї. Я тут з друзями відпочиваю, хоча… - він сміється, - насправді в Одесі живу. 

-І де ж ваші друзі? - зазираю прямісінько у брунатні очі.

-У номерах тухнуть під кондиціонерами. Ми зустрічаємося вечорами й смажимо м’ясо та рибу майже до ранку. 

-Непогано, - киваю, уявляючи запах добре замаринованого м'яса, приготованого на грилі. - Я навіть заздрю.

-А знаєте… приходьте до нас, - до моїх вух лине запрошення, якому насправді дуже рада. 

-Я буду поміж вас чужою, - заперечно верчу головою.

-Чому? Ви ж прийдете зі мною. 

-Смішно. Я вдруге в житті вас, Владиславе, бачу.

-Аж вдруге! - акцентує він. - Ми можемо на “ти”?

-Так, звісно.

-І ти не представилась, - нагадує він і настирливо очікує, коли назву ім’я.

-Анжеліка.

-У-у, мені подобається.

  Така реакція змушує посміхнутися. На моє ім’я ще так ніхто не реагував.

-Хоча зазвичай мене всі називають Лікою, - зізнаюся.

-От і познайомилися. А ще можу підійти до воріт твоєї бази о двадцятій. Є шанс, що дочекаюся? 

  Мені перехоплює подих. Щось всередині не дозволяє ствердно кивнути. Не розумію, як сприймати пропозицію зустрітися ввечері. Якщо це щось типу побачення - то однозначно ні, а якщо дружня пропозиція провести час в гарній компанії - то чому б ні? Але не можу ж я залізти йому в голову. Хтозна, що у думках цього рятувальника. Можливо, натякнути йому, що я зараз у складних стосунках. А ні, не варіант, бо доведеться пояснювати все. Але якщо сидітиму в номері сама з роєм нестерпних думок, то можу зійти з глузду. Я ж врешті їхала на відпочинок, щоб розслабитись і зрозуміти свої істинні бажання. А для цього треба скинути напругу.

-Я думаю, що все-таки… - закушую губу, наче забороняю собі сказати бажане, - дочекаєшся.

  Він засліплює харизматичною посмішкою, стукається своїм стаканчиком об мій, після чого демонструє прощальний жест і залишає мене. І через декілька хвилин я ловлю себе на тому, що досі посміхаюся. Хмм… З чого б це?