2. З коктейлями в руках

Повертаюся на берег, щоб висохнути й піти пообідати, оскільки порожній шлунок вже нагадує про себе.

  Лежачи на рушничку, вже втретє оглядаю лінію берега. Несвідомо або й свідомо намагаюся впізнати в комусь з курортників свого рятівника. Хоча який він рятівник? Я ж не тонула! А все одно чомусь відчуваю вдячність і маю нестримне бажання побачити незнайомця. 

  Незабаром залишаю пляж, одягнувши на мокрий купальник сарафан, і повертаюсь у номер, щоб привести себе до ладу. Приймаю душ. Підфарбовую вії, губи… Передні пасма волосся заколюю на потилиці дизайнерською шпилькою, і вирушаю з наміром зазирнути до місцевих закладів харчування. 

  За територією готелю стелиться алея, де ввечері, готова закластись, буде надто гамірно. Тут розташовані бари один на одному, багато кафе, прилавків з магнітиками й всілякими дрібницями, а ще лави, на яких чекає своїх покупців добре вино. 

  Я йду до закладу, що найближче до моря, сідаю за зручний білий столик, швидко роблю замовлення офіціанту і повертаю голову до пляжу. Все-таки чудово, що я наважилась втекти сюди від буденності та метушні. Вітер ледь підіймає волосся, сонце дарує засмагу, а я насолоджуюсь загальною атмосферою видовища переді мною. 

  Офіціант приносить лосось-гриль у заморських спеціях і ще порцію овочевого салату — і тепер я взагалі в екстазі. А коли закінчую з обідом, ще вирішую навідатися до бару. 

  От зараз візьму яскравий коктейль і з ним сяду на одну з кованих лав, що розташовані паралельно морському узбережжю. Лише ще трохи поспостерігаю за гамірним пляжем, а тоді знову рушу купатися. І все було б за планом, якби хтось збоку не запитав:

— А хіба русалки вживають?

  Я ледь соломинку не ковтаю, коли впізнаю свого рятівника, який теж тримає в руках напій, синій прозорий з льодом. Цей чоловік з посмішкою на один бік відкрито дивиться на мене так, наче ми давно знайомі. 

— Безалкогольне вживають, — поважно пояснюю.

— А якщо пригощу чимось міцнішим?

  Його питання мене занепокоює. Краще остерігатись таких щедрих незнайомців.

— Я на відпочинок не заради цього прибула, — чітко пояснюю і трохи відвертаюся.

— А заради чого?

  Ох… Хочеться, щоб він виявився психологом, і я могла все вилити те, що накопичилось на душі. 

— Заради відпочинку. У тиші. 

— А я запідозрив, що ви тут самі.

— Я цього не казала! — різко заперечую, бо відчуваю себе жалюгідною одиначкою. 

  Від мого тону чоловік замовкає. Здається, моя норовливість відлякує. Але насправді зовсім не хочу його ображати, і, якщо чесно, так само не хочу, аби він пішов.

— А вас як звати? — допитливо цікавлюсь, обхопивши губами соломинку і потягнувши напій.

— Владислав.

— Ви теж з бази “Атріум”?

— Ні, з іншої. Тієї, що зліва від неї. Я тут з друзями відпочиваю, хоча… — він усміхається, — насправді в Одесі живу. 

— І де ж ваші друзі? — зазираю прямісінько у брунатні очі.

— У номерах тухнуть під кондиціонерами. Ми зустрічаємося вечорами й смажимо м’ясо та рибу майже до ранку. 

— Непогано, — киваю, уявляючи запах добре замаринованого м'яса на грилі. — Я навіть заздрю.

— А знаєте… приходьте ввечері до нас. Можемо на “ти”?

— Так, звісно.

— І ти не представилась, — нагадує він і настирливо очікує, коли назву ім’я.

— Анжеліка.

— У-у, мені подобається.

  Така реакція змушує усміхнутися. На моє ім’я ще так ніхто не реагував.

— Хоча зазвичай мене всі називають Лікою.

— От і познайомилися. Можу підійти до воріт твоєї бази о двадцятій. Є шанс, що дочекаюся на русалку? 

  Мені перехоплює подих. Щось всередині не дозволяє кивнути. Взагалі не розумію, як сприймати пропозицію зустрітися ввечері. Якщо це побачення — то однозначно ні, а якщо дружня пропозиція провести час в гарній компанії — то чому б ні? 

— Думаю, що все-таки… — закушую губу, наче забороняю собі сказати бажане, — дочекаєшся.

  Він засліплює харизматичною усмішкою, стукається своїм стаканчиком об мій, після чого демонструє прощальний жест, після чого залишає мене. А через декілька хвилин я ловлю себе на тому, що досі усміхаюся. Хмм… З чого б це?