1. Знайомство поміж хвиль

 Поїзд. Купе. Притискаюся чолом до вікна, спостерігаючи, як частинка Одеси у вигляді багряної смуги все повільніше їде перед очима. Коли зрештою прибуваю до станції, ще більше захлинаюся у смутку. Декількох годин дороги мені не вистачило, щоб у спогадах прожити всі найщасливіші та найщемливіші моменти моїх стосунків з Євгеном, від яких зараз тікаю. Ми з ним не розійшлись, але й не залишились разом. Назвали це “паузою у стосунках”. А “пауза” — це найжахливіше, що лише може бути у парі. Підвішений стан, коли не знаєш, чи варто сподіватись на возз'єднання, чи вмовляти себе забути людину, відганяючи ностальгічні спогади. Саме тому я настільки розгублена.

  З Євгеном разом вже три роки. Познайомились завдяки спільним друзям. Він — айтішник, а я — стилістка. У нас різні захоплення, але попри це іскра виникла з першої зустрічі, і я відчула, що саме він — моя людина. Пам’ятаю, як Євген, темноволосий міцний парубок, підсів до мене на дні народженні Кирила. То його близький друг, а я товаришую з дівчиною того ж Кирила. Євген почав розмову з якогось жарту, я посміялася — і зоровий контакт одразу ж було встановлено. Ми швидко розговорилися, а незабаром… цей молодик запропонував втекти зі свята. Ми побігли в парк, що якраз був неподалік, їли морозиво, говорили про все на світі… 

  У той вечір обмінялися номерами і відтоді зустрічалися щодня, а згодом стався перший поцілунок, після якого я зрозуміла, що серденько таки тьохнуло. Але коли з Євгеном з’їхалися, він перестав приділяти мені стільки уваги, скільки її було раніше. Ми стали рідко вибиратися з квартири, яку винаймали. Гроші, які він раніше витрачав на квіти та приємні дрібнички для мене, тепер йшли на побутові потреби. Мабуть, рутина почала з’їдати наші стосунки. І єдине, що могло їх врятувати, як здавалося, це наступний рівень стосунків — одруження, діти. І я таки дочекалася омріяної обручки.

Але коли ми планували весілля, розгорілася сварка через якусь дрібницю, яку роздули її до гігантських масштабів. У запалі зробили спільний висновок, що ми з різних світів. Ніхто з нас не був готовий йти на компроміс. Кожен стояв на своєму. У той день згадали кожну дрібницю, яка дратувала в партнері. Закінчилося тим, що я придбала квиток, зібрала речі — і поїхала на море. Що буде з нами далі — не знаю. А так все починалося… Тепер як зберегти ці крихкі стосунки не маю уявлення, і Євген — теж, хоча я вірю, що він мріє відновити той особливий зв’язок між нами. Можливо, хоч відстань допоможе. Декілька днів проведемо окремо один від одного, а тоді й вирішимо, чи бути нам надалі разом. 

  ***

    Ступивши на асфальт морського міста, вдихаю вологе повітря на повні груди. Як добре, що я вибралась, але як прикро, що прибула сюди сама. Везу важку валізу до найближчого таксі й називаю водію адресу готелю, в якому забронювала номер. Пів години — і я на місці. Ще здалека між деревами та невисоким парканом помічаю море, яке смугами вкриває горизонт. Здається, бурхливих хвиль немає. Отже, мене тут зустрічають привітно.

  Заселяюся в недешевий готель. Речі не кваплюсь розбирати, навіть не снідаю. Одразу одягаю під легкий кольоровий сарафан білий купальник і хутко біжу до місця сили та натхнення — до моря.

  Вийшовши з готелю, обходжу басейн і надалі йду рівнесенькою доріжкою з м’яким від спеки асфальтом до місця, де починається пісок. Коли ступаю, взявши босоніжки в руки, ноги трохи занурюються в пісок, і тоді починаю пришвидшуватись. Він такий гарячий, що аж пече. І вже ближче до води стелю рушник у свій зріст, на нього кидаю сумку і ступаю до перших дрібних хвилів, які одразу ж змивають поміж пальців піщинки, і змушують п’яти загрузнуть у вологій ямці. 

  Водиця прохолодна. Те, що треба в таку спеку! Сонце пече в голову, а я забула капелюх у номері. І окуляри. Та це не головне. Повільно просуваюсь до глибини, де море вже лоскоче підборіддя, — і пірнаю до блакиті. 

  Як тільки опиняюся у володіннях Посейдона, нескінчений потік гнітючих думок зупиняється й розчиняється у просторі. Я і сама наче зливаюся в одне ціле з морем, переймаючи його спокій. А як хочу виринути на поверхню, щоб ковтнути повітря, помічаю чиюсь присутність позаду. Різкий оберт голови — і під водою бачу чоловічу руку, яка міцно хапає за моє зап’ястя, а тоді витягує наверх з води. 

  Розумію, що якимось чином опинилась на руках чоловіка. Як йому це вдалося провернути не второпаю. І тепер наші обличчя, по яким стікають краплі, впритул одне до одного. Я бачу карі очі й від природи трохи закручені вії, широкі вуста, чіткі вилиці… Цей чоловік теж розглядає мене, але не допитливо, а стурбовано. 

— Ви ледь не втопилися… — чую приємний баритон.

— Я? — відверто дивуюся.

— Не вмієте плавати?

— Вмію…

  Тепер чоловік виглядає ще розгубленішим. Безрезультатно намагається прочитати мої думки.

— Смертниця? — лине дивне припущення з його вуст, і я на них задивляюсь з особливим трепетом.

  Цей незнайомець приємний мені. І зовнішність, і голос… Тоді несподівано пролітає в думках питання про те, які на смак його губи. І ця думка лякає мене, змушуючи почуватись винуватою, тому вибираюсь з його рук і відстороняюся.

— Я не тонула. З чого ви взяли? 

— Побачив, як ви занурились і довго не виринали. Тож… якщо ви не смертниця, то хто?

  Мої вуста мимовільно розтягуються в широкій усмішці. Цей незнайомець не знає, що я роками займалась плаванням, тому ситуація видається кумедною.

— Русалка! — бадьоро вигукую та знову занурююсь у воду. 

  Відпливаю щодуху і винирюю за подружжям неподалік. Ці люди для мене як щит, який дозволяє сховатися від мого рятувальника, але водночас з тим спостерігати за ним звіддаля. 

  Чоловік оглядається врізнобіч. Однозначно шукає мене. Цікаво, як діятиме? Покрутивши головою, він пірнає. Через декілька секунд його голова показується над лінією води, а тоді він знову повертається до морських глибин. І ця ситуація мене забавляє все більше. Врешті, коли голова незнайомця в черговий раз показується над поверхнею, голосно питаю: