Розділ 26

На кілька секунд ніч повернула свої права, давши можливість Весту подивитися на зірки. На срібні цвяшки, якими прибито до кришталевого склепіння небес оксамитовий покрив ночі, як поетично виражалися люди в ті старожитні часи, коли весь їхній Всесвіт зводився до однієї єдиної планети. Та й ту, вони вважали млинцем, що лежить на спині Левіафана, або якогось іншого чудовиська, котре плаває в океані часу.

Цвяшки… Холодні, безликі, чужі.

Але якщо пам'ятаєш, що на тебе чекають — ти ніде не самотній. І нехай усе так далеко, що Белони не сягає світло рідних зірок, розвідник зобов'язаний пам'ятати: у Всесвіті є цілі світи, де живуть люди, яким ти дорогий, які люблять тебе, пам'ятають і чекають. Інакше все стане безглуздим. Інакше — провал...

Група супроводу увімкнула ліхтарі, і зірки зблякли. Втім, може, ліхтарі й не винні. Крізь верхівки дерев показався краєчок величної супутниці Белони — Еніо.

— Все пройшло вдало? Можемо повертатися?

— Якщо ти готова від мене відчепитися, — Вест неохоче відірвався від споглядання небес. — Інших перешкод не бачу.

— Ось усі ви, чоловіки, такі… — Антоніна вирішила підтримати жарт і, надавши голосові легкої інтимності, зашепотіла у вухо. — Спершу обіцяєте на руках носити, а як дійде до справи, одразу з’являється купа причин, щоб відмовитися. Одні — одружені, інших — країна на подвиги кличе.

— Ще б пак, — погодився Климук. Настрій хоч і не піднімався вище за позначку «мінор з плюсом», привід для оптимізму все ж таки з’явився. — Вам тільки дай волю. Тут же на шию сядете. Фіг скинеш.

— Є досвід?

— А то… — Вест з натяком поплескав по наручниках інспектора, що все ще сковував її зап'ястя у нього на животі. — І досить наочний.

— Погодься, — дівчина спритно відстебнулася і нарешті розімкнула обійми. — Це надійніше за обручку.

— Тільки в буквальному значенні… — похитав головою Вест. — Обручки з'єднують душі.

— Та ти філософом став? — засміялася Антоніна, махаючи руками, мов крилами. Затекли в незручній позі. — Що б на те сказали твої наставники в Оджаку?

— Не так, щоб дуже… — знизав плечима Климук. — Але над чимось часом замислюватись став. Після загибелі Ниточки.

— Оля загинула?! Ти певен?

— На жаль... — Весту не подобалася тема, але промовчати було неввічливо. Адже дівчата теж товаришували, до того як... — Все сталося на моїх очах. Безглузда і страшна смерть.

— Дивно. Я зроблю запит. Шкода, якщо так. Дівчинка добре знала свою справу. Далеко могла піти.

Вона ще щось говорила, але Климук уже вимкнувся. Його розум благав про перепочинок і категорично відмовлявся сприймати будь-яку інформацію. Нехай хоч увесь Всесвіт через секунду провалиться в тартар.

— Присядемо? — Вест указав на повалений стовбур дерева.

— На нас метр чекає... Ти ж обіцяв.

— Пара хвилин нічого не вирішує, — Климук уже сідав на траву.

Ноги справді просили відпочинку. Схоже, він перехвилювався навіть більше, ніж думав сам.

— А якщо, пані інспектор, все ще сумнівається і підозрює мене в плануванні втечі, дозволяю пристебнутися назад.

— Дякую, вам… — тут Антоніна згадала, що бійці супроводу не входять до кола посвячених у таємниці імператорської родини і одужала, — лейтенанте. Я краще, по-старому. Як колись…

Климук і відповісти не встиг, як колишня подружка видерлася на коліна і обвила руками за шию. Поцілунок міг бути приємним у всіх відносинах, якби трапився не тут і не зараз.

— Пам'ятаєш? — пробурмотіла Тоня. — Ніч, зірки… Тільки ти й я.

— А ще море…

— Перестань! — Дівчина здригнулася. — Так не чесно.

— Вибач, — сказав Вест. — Але й твої спроби не з фейр-плей. Кличеш на допомогу гормони?.. Даремно.

Дівчина трохи відсторонилася, схиливши голову на бік.

— Не приховую, тоді я був від тебе без розуму, але ти ж перша мене покинула. Не хотіла нічого слухати. Скільки разів я передавав із Ниточкою прохання про зустріч, але ти так жодного разу й не захотіла побачитись… Зауваж! Жодного разу! А потім і зовсім перевелася з Корпусу.

— Ось-ось, — зітхнула дівчина, всупереч логіці, ще міцніше притискаючись до Веста. — Оля була найкращою на курсі. Я б програла їй навіть без того злощасного купання. Ну, а потім — у мене взагалі не залишалося шансів.

— Це ти про що?

— Так. Про дівоче. Про синхрофазотрон... — сумно посміхнулася Антоніна. — Не звертай уваги, лейтенанте. Дихай глибше.

— Послухай… — Вест притис губи до вуха дівчини. — Нас тут точно ніхто не пише. Скажи правду, мені це важливо. Дуже!

— Запитуй.

— Ти точно еннемі, чи вони чимось зуміли тебе...

— Купити?! — дівчина перепитала на повний голос, тож навіть охоронці сіпнулися. Точніше, здригнулися промені ліхтарів. Самі бійці, як і раніше, зображали статуї. — Ти це мав на увазі?

— Тихо, дурна!.. Чого кричиш?.. Я ж не хочу образити. Мало на чому людину можна взяти. Згадай, як нас азам вербування навчали. І головна аксіома стверджує, що у кожного знайдеться «Ахіллесова п'ята». Потрібно тільки добре пошукати. До речі, ви ж самі мене зараз схиляєте до співпраці, попутно вишукуючи наживку, яку я заковтну разом з гачком. А я піддаюся...