Розділ 22

Мінівен із сильно затемненим склом, що ледве пропускало в салон промені сідаючого сонця, скромно попетлявши вулицями, приблизно на п'ятнадцятій хвилині завернув у внутрішній дворик якогось житлового комплексу. Високі стіни одразу ж насунулися з усіх боків, загороджуючи небо, ніби машина пірнула в колодязь.

— Приїхали.

Від дверцят машини до дверей будівлі було приблизно чотири кроки. Цілком достатньо, щоб зобразити незручне падіння, або спробу затягнути шнурок, що розв'язався. Тобто сцену улюблену та майже обов'язкову в усіх бойовиках. Ось тільки Вест не міг зрозуміти, який у цьому сенс? Що такого архіважливого, на думку сценаристів та режисера, можна побачити, навіть якщо охоронці люб'язно розступляться та нададуть достатньо часу? Якою надсекретною інформацією встигне заволодіти хитромудрий бранець, що заради неї варто ризикувати здоров'ям? Адже за додатковими стусанами не заіржавіє. Для профілактики. Конвоїри академій не закінчували, а базового правила: «Крок ліворуч, крок праворуч…» ніхто не скасовував.

А в результаті — у потрібний момент, коли трапиться нагода втекти або зробити щось дійсно важливе — зайві побої скрутять м'язи болем і зведуть нанівець раптовість, швидкість рухів, а з ними й шанси на успіх.

Вест хмикнув своїм думкам: ні крапельки не конструктивним, а лиш щоб відволіктися трохи. Назвавшись талером, у гаманці дірку не шукають. Та й взагалі, про яку втечу йдеться, якщо він заінтригований не менше за тих, хто нібито його спіймав?

— Ходімо… — Антоніна легко вистрибнула назовні і пройшла всередину будівлі, навіть не озираючись.

Двері, тамбур, коридор, ліфт. Скрізь м'яке покриття, що заглушає звуки кроків. Приємна, романтична напівтемрява. Стіни в пастельних тонах, без будь-яких табличок, лише покажчики зі стрілками та цифрами. Сторонньому не зрозуміти, а тому, хто знає, — достатньо. Ще один тамбур, різке, сліпуче світло в очі, що залишило по собі червоні кола.

— Попереджати треба…

— Вибач. Належиться за процедурою. Органіка відновиться, а оптика, якщо була, накрилася.

— Ультразвуком також ударите?

— Вже… — в голосі Антоніни почувся ледве помітний глум. — Проходь… Тобі сюди.

Інспектор Левінсон відсторонилася, пропускаючи Веста в чергові двері, такі ж непомітні, як і всі інші.

— Тортурна?

— Так, щось на зразок…

Кімната приблизно шістнадцять квадратів. Освітлення яскраве, але не як операційне. Світло ллється зі стелі, ламп не видно. Зліва — м'який диван. Пара крісел. Журнальний столик. Праворуч, за дверима — містка металева шафа. Судячи з характерного звуку, десять до одного холодильник. Протилежна стіна — одне величезне дзеркало.

— Влаштовуйся.

— А ви на мене із задзеркалля милуватися станете? — Вест показав підборіддям на скляну стіну.

— Не бери в голову, Весте, — відмахнулась Антоніна. — Там лише технічний персонал. Ти ж не маленький. Маєш розуміти. Все фіксується. Чи мало якісь нюанси?.. Відповідати нікому не хочеться. Незалежно від величини зірок та ширини лампасів.

— Вже не беру. А якщо в туалет закортить?

— Отож їм і озвучиш своє бажання. Як і будь-яке інше.

— Чудово. Завжди мріяв мати особисту прислугу.

Дівчина невиразно хмикнула. Чи то погоджувалася, що про таке багато хто мріє, чи навпаки — не схвалювала.

— А пива можна замовити? — Вест навмисне кепкував, ніби намацуючи ступінь гостинності.

— Пива? — схоже, йому вдалося здивувати колишню подругу.

— Так. Щось постійно у роті сухо. Не помічала? Напевно, чогось в атмосфері не вистачає або, навпаки, надміру. Я маю на увазі для людського організму.

— Не хитри, Климук, тобі це ніколи не вдавалося, — усміхнулася дівчина. — Адже ти зараз намагаєшся дізнатися, звідки я родом, так?

— Факір був п'яний і фокус не вдався.

— Не зовсім. Присядемо?

Дівчина першою підійшла до дивана і граційно опустилася на м'які подушки. Лейтенант зробив обличчя цеглою і зайняв місце навпроти неї, у кріслі.

— Весте, ти, як і раніше, неправильно тлумачиш ситуацію.

— Так?

— Так. А все тому, що продовжуєш вважати себе розвідником у ворожому тилу.

— І що не грає?

— Все… — Антоніна невимушено засміялася.

— А-а, — Вест демонстративно витріщив очі і озирнувся. — То я на пікніку серед друзів? Вибач, не одразу зорієнтувався.

— На жаль, не на пікніку, — очі посерйознішали. — А ось що стосовно друзів — у саму точку. І тобі зовсім не треба хитрувати, аби про щось дізнатися. Просто запитай…

— Гм, — Климук смикнув плечима. — Давай перевіримо, Тоню. Про вік більше не уточнюю, моветон. А ось з яких країв будеш, хочу поцікавитись?

— Тутешні ми, добродію. З діда-прадіда… — у тон Весту відповіла дівчина. — Можу показати метрику, якщо треба. Влаштовує?

— Навіть не знаю… — чесно відповів Климук.