Розділ 21

— Добре, — Вест повільно підвівся. — Я піду з тобою, Тоню. Якщо ти пообіцяєш мені одну річ.

— Яку саме? — інспектор Левінсон відклеїлася від дверей і зробила крок до кімнати.

— Не чіпайте дівчину…

— Міг і не казати, сама здогадалася.

— І?

— Ти ж сам військовий, Весте, — знизала плечима Антоніна. — Маю розуміти, що я не головна карта в колоді, і далеко не все залежить від мене.

— Це не та відповідь, яку я хочу почути.

— Зате чесна…

— Не ухиляйся.

— Такий самий упертий максималіст, — усміхнулася інспектор Левінсон. — Гаразд. Якщо для тебе це так важливо, я можу пообіцяти, що в рапорті відображу свою думку. І на підставі підслуханої розмови підтверджу, що Уна Смаял випадковий персонаж у цій справі. Такий варіант тебе влаштовує?

— Присягни.

— Чим?

— Ну, хоч би пам'яттю про те, що в нас з тобою було.

Секунду Антоніна мовчала, а потім тихо розсміялася.

— Ні, Вест, ти невиправний романтик. І зовсім не дорослішаєш. Це ж треба таке вигадати. Пам'яттю про те, що було... — Дівчина знову пирснула сміхом. — Розсмішив... Особливо, якщо згадати, чим усе закінчилося. Не знаю, як тебе, а мене й досі в піт кидає. Вночі. Коли насниться той жах…

Вест промовчав. Вони так і стояли один проти одного, міряючись поглядами у цілковитій тиші, і лише самотня муха відчайдушно намагалася пробитися на волю крізь прозору шибу.

— А, знаєш, мені навіть приємно... — Тоня першою перервала мовчанку. — Тим більше, що ти явно щирий. Так і бути, Климук, я твердо обіцяю, що прийму всіх заходів для того, щоб дівчинку не допитували з пристрастю і провели за документами, як випадкового свідка. Більшого обіцяти не стану, не вимагай. Не в моїй компетенції.

— Цілком, — Климук простягнув уперед складені руки. — Я готовий.

Тепер інспектор Левінсон реготала набагато довше.

— Тебе що, по наших бойовиках готували? Ну, насмішив… Гаразд, збирайтеся. П'ять хвилин. Зайвих речей не брати. Хаупер! — Антоніна демонстративно повернулася спиною до Климука. — Заходь.

Стів не змусив на себе довго чекати. Незважаючи на запевнення, що вона не найважливіша птаха, в особистій ієрархії ватажка банди гангстерів, інспектор Левінсон займала досить високий рівень. Принаймні належала до тієї частини, яка має право віддавати накази.

— Ось, приймай господарство. Як частину оплати.

— Зачекайте! — Уна ніби прийшла до тями. — Це ж мій дім. Чому ви…

— Забудь, дитино… — інспектор скривилася. — Яким би боком твоя справа не повернулася, дороги назад все одно немає. Нехай і випадково, але ти тепер знаєш набагато більше, ніж належить простому обивателю. Значить, тебе, якщо будеш правильно поводитися, після відповідної перевірки та навчання, або використають у структурі… Або — ізолюють від суспільства. Але в цей будинок ти вже точно не повернешся ніколи. Стіве?

— Так, пані інспектор.

— Здається ти щось про страховку згадував?

— Цілком вірно. Все майно Смаялів, включаючи цей будинок, застраховано на солідну суму.

— Ну, ось і вирішення питання… Організуєш?

— Перепрошую, — Хаупер зам'явся. — Я правильно вас зрозумів?

— А що це так складно?

— Ні, що ви… — посміхнувся гангстер. — Просто ніколи раніше не думав, що методи спецслужб і наші… Як би це висловитись, щоб нікого не образити?

— Схожі? — підказала Антоніна.

— Власне.

— Звикайте, пане Хаупер. Я впевнена, що і на вас чекає багато змін. У найближчому майбутньому.

— Сподіваюся, приємних? — Стів спробував зробити гарну міну при не найуспішнішій грі.

— Сподівайтесь, — кивнула інспектор і подивилася на годинник. — П'ять хвилин минуло, Вест. Ви готові?

Климук глянув на Уну, але та й не починала збиратися. Все, що відбувалося, настільки вибило дівчину з колії, що на усвідомлені дії вона була просто не здатна. М'яла в руках якусь шаль, випадково прихоплену з дивана і дивилася собі під ноги.

— Не зовсім…

Інспектор простежила його поглядом.

— Зрозуміло. Пішли. Зараз із неї толку все одно не буде. Через годинку прийде до тями, напише список. Я особисто передзвоню. Стіве…

— Весь на увазі.

— Підпалиш тільки після мого дзвінка. А усе, що буде в списку, збереш і відправиш на вказану адресу.

— Не питання. Я нікуди не поспішаю. Самому хочеться роздивитись... свій спадок. До речі, з Вільямом усе зрозуміло, а обгорілий труп дівчини, ви доставите, чи мені забезпечити?

— Сподіваюся, не з тих, що ще живі?

— Я що, звір? Чи у Місті мало моргів?

— Дійте… Весте?

— Ще буквально одне питання, — Климук дивився на Антоніну і зовсім не впізнавав. — Можна?