Розділ 19

Дивлячись на похилену голову дівчини, Климук згадав кадр із якогось старого фільму. Режисер хотів достукатися до глядача і закарбував мить, коли солдатський чобіт розчавлює дитячу іграшку, що випадково підвернулася під ноги. Якщо не брати до уваги того, що Уна народилася на Белоні, вона ні в чому не винна. Але, як то кажуть, згідно із законом воєнного часу, ніхто в цьому розбиратися не стане. І якщо у справжнього шпигуна залишається хоч якась надія вижити, виторгувати якісь преференції ціною зради, згодою співпрацювати, то його посібнику і зраднику пощади не буде точно. Оскільки він, а в даному випадку — вона, не представляє цінності для контргри. А заразом — для науки іншим. Щоб малися на бачності…

— Тепер ти мене вб'єш…

Вона навіть не спитала, констатувала факт.

— Чому ти так вирішила?

— Ви ж нікого в живих не залишаєте…

Дівчина продовжувала розчісувати волосся, а слова кидала не замислюючись над змістом, як крізь сон.

— Маячня! Яка маячня…

Вест схопився на ноги, і Уна злякано втиснула голову в плечі, але навіть не спробувала захиститися.

— Вибач… — лейтенант сів назад. Він сам не зрозумів мотиву, але чомусь йому дуже захотілося пояснити, довести цій дівчинці, що вона помиляється. — Я не хотів тебе налякати.

Уна не відповіла, але її рука з гребнем, що рухалася вгору і вниз, з методичністю човника ткацького верстата, завмерла на півдорозі.

— Я розумію, що зараз не місце і не час, але чому ти кажеш, що ми всіх убиваємо, якщо ваші бійці ніколи не здаються в полон?

— Тому й не здаються...

— Ти не зрозуміла. Вони взагалі ніколи не здаються. Навіть не пробували. За весь час... Звідки ж їм знати, що полон гірший за смерть?

— Можна подумати — ваші здаються...

— Ні, але ж це…

Вест замовк на половині фрази.

«Прах Всесвіту! А й справді. Ми всі знаємо, що потрапити в полон до еннемі гірше за найжахливішу смерть, і при цьому, цим словам немає жодного підтвердження. За весь час протистояння не було захоплено жодного полоненого. Як з нашого, так і з ворожого боку! Техніка, серйозно пошкоджена на полі бою, залишалася, а люди — ніколи. Пих! — і всередині оплавленого скафандра кілька унцій золи органічного походження».

— Скажи, а навіщо ви на нас напали?

— Що?! — запитання Уни викликало у Веста справжній ступор. — Що ти сказала?

Дівчина спокійно подивилася лейтенантові у вічі. Чи то повірила, що шпигун не вбиватиме її, чи була в такому стані, коли все одно.

— Стародавні мудреці казали: «Якщо ти сердишся, значить, ти не маєш рації».

— Та пішли вони на фіг, усі твої мудреці! Ти сказала: ми напали? Ми?!

— Ну, так. Це ж і дитині відомо.

Климук глянув на годинник. До темряви залишалося години зо три. Приблизно годину він відводив гангстеру на перевірку фактів, зіставлення та прийняття остаточного рішення. Ще не менше години, а то й півтори, піде на переконання органів контррозвідки та ухвалення рішення. Загалом, терпимо.

— Я не дитина, і мені це не відомо.

— Дурня якась… — куточки губ дівчини здригнулися.

— Що саме? — Вест усе ще нуртував у середині.

— Сидимо на кухні та обговорюємо: хто на кого напав. Наче від нас із тобою хоч щось залежить.

— Що ж, — Климук теж спробував усміхнутися. — Ти маєш рацію. Збоку може здатися смішним. Але насправді все інакше. Саме тому я ще раз питаю: чому ти кажеш, що ми напали першими.

— Я зрозуміла, — Уна підвелася з-за столу. — Вам кажуть, що то ми агресори. Добре. Пішли до кімнати. Я покажу тобі щось. А там сам вирішуй.

У вітальні Уна взяла з нижньої полиці стелажу відеокасету та вставила її у магнітофон.

— Ти хочеш переконати мене демонстрацією кіно?

— Це не просто кіно… Як мені тепер до тебе звертатися? — Дівчина ще не натискала кнопку «Старт».

— Вест.

— Так ось… Весте, — у голосі Уни з'явилася урочистість. — Це трохи оброблений запис найпершого контакту. Зустрічі, про яку століттями мріяли наші цивілізації, але краще б її не було… Я не коментуватиму. Дивися сам.

У телевізорі замиготіли титри, за кадром полилася музика, що створює серйозний настрій, а потім весь екран зайняла рубка драккара.

«Троє десантників у скафандрах найвищого захисту, але з ще незакритими шоломами уважно вдивлялися в монітор загального огляду, на якому пропливали чужі пейзажі...

Гола кам'яна пустеля, подекуди вкрита острівцями сірого з металевим відтінком піску, який на кшталт важкої ртуті ліниво переливався під подихом вітру. Цілковите безлюддя, по котрому ще не ступала нога людини, яких у безмежному Космосі і не злічити.

Але картинка вже змінювалася. І через обрій виплив купол експлуатаційно-житлового комплексу. Точніше, те, що від нього ще залишалося на поверхні, бо самої бази більше не існувало... Лише роздерті страшним вибухом руїни, наполовину засипані уламками обпаленого каміння і розплавленого до склоподібної маси піску.