Розділ 10

Вест припаркував «альфу» Уни в парі кварталів від будинку, ближче не було вільного місця. Навіть стоянка перед магазинчиком Смаялів виявилася щільно заставленою машинами. Заглушив двигун, відкинувся на спинку сидіння та заплющив очі. Займатися самобичуванням загалом марна справа, але що робити, як до начальства не дотягнутися. А шкода, воно б знайшло теплі батьківські слова після таких фокусів. Ні, все дуже зрозуміло — він жива людина, а не робот. У нього теж є почуття… Але, в даному випадку, на превеликий жаль. Адже самому собі не збрешеш, і доводиться визнавати, що заступився за дівчину, не прорахувавши наслідків! Самовпевнено і безглуздо!

Так, у нього чудова підготовка, але порівняно з чим? Звідки дані про можливості противника? Добре, що все саме так скінчилося. А якби навпаки? Якби не він їм показав, де раки зимують, а десантники йому? І мова не про набиту морду, а про пошкодження хоч і сумісні з життям, але тільки після тривалої госпіталізації та хірургічного втручання?!

Яке він мав право наражати на небезпеку своє життя, поставивши тим самим на межу провалу завдання?! Мільярди людей на сотнях планет, все людство чекає на результат, розвідданих від яких може залежати результат протистояння двох імперій, — а лейтенант Климук, бачите, зволить геройствувати.

Адже він навіть про жетон інспектора таємної поліції згадав в останній момент. До речі, чудово вийшло!

Вест задоволено усміхнувся, згадуючи, як витяглися по стійці «смирно» поліцейські. Як поперемінно блідли й червоніли обличчя решти. І тільки майстер-сержант не виглядав зніяковілим. Навіть навпаки, вусатий здоровань кивнув з таким задоволеним виглядом, ніби після стрільбищ у нього зійшлася кількість виданих патронів із кількістю зданих гільз.

— Які будуть розпорядження, пане інспекторе? — старший поліцейський віддано пожирав очима начальство, яке зараз постало перед ним в особі Климука.

— Розпорядження?.. — Вест зробив вигляд, що задумався, і повітря в кафе застигло і ущільнилося немов перед грозою. Ось-ось не витримає надмірного напруження пристрастей і спалахне блискавкою.

— Я не маю претензій до хлопців…

— Але… — поліцейський послужливо простягнув Весту серветку.

— Дякую…

Климук промокнув уже підсихаючу цівку крові і подивився на десантників, що лежали на підлозі.

— Хіба ми не були молоді?

Ці слова в устах хлопця, який ледве видерся на двадцятип’ятирічний рубіж, могли здатися щонайменше дивними, але для поліцейських вік начальства не мав значення. Воно могло бути в два, та хоч у три рази молодшим, але це нічого не змінювало. У табелі про ранги інспектор таємної поліції займав таку запаморочливу висоту, що автоматично прирівнювався до сивобородих мудреців, які багато чого побачили на своєму віку. А тому обидва патрульні негайно та синхронно кивнули.

— Так, пане інспекторе.

Слідом за поліцейськими, улесливо посміхнулися і старанно закивали й інші, включаючи бармена та кельнера, які, до речі, проробляли це найбільш професійно і навіть щиро.

— Майстер-сержант…

— Так, пане інспекторе…

По обличчю сержанта легко читалося, що тягнутися перед цивільним, нехай і офіцером спецслужб, йому не подобалося, але навичка досвідченого вояки і командира підрозділу не дозволяла зухвальства, що могло лише примножити можливі неприємності.

— Десант, як і раніше, не кидає своїх?

— Так, пане інспекторе!

— Ну, тоді забирай бійців.

— Дякую, пане інспекторе.

— Нема за що. До речі, прошу прийняти мої вибачення.

— Не зрозумів вас? — обличчя сержанта потемніло від тривоги.

«Сто вихлопів! Схоже, рано я зрадів! — уловив Климук його думку. — За напад на «сексота», ми так легко не відбудемося!»

— Це ж я спровокував ваших хлопців… — зобразив ледь помітну усмішку Вест. — Захотілося розім'ятися, — а часу, як завжди, обмаль. Ось і вирішив використати слушний випадок. І мені приємно, і бійцям тренування. До речі, — Климук надав погляду суворості, а голосу необхідну твердість. Такі прийоми дуже ефективні. — Передай своєму командиру, що я рекомендую відділенню замість наступного звільнення додаткове відпрацювання прийомів рукопашного бою. Особливо — на обмеженому просторі.

— Слухаюся, пане інспекторе!

«Ну, ось — почалося...»

— Цим зауваженням і обмежимося. Як вважаєш, справедливо?

— Так, пане інспекторе. Справедливо.

— От і гаразд. Сподіваюся, не треба уточнювати, що збитки понесені закладом оплачує сторона, що програла, а перед дівчиною слід вибачитися?

— Так, не треба.

Майстер-сержант полегшено зітхнув. Схоже, обійшлося. Сексот виявився не пихатим бовдуром. Напевно потрапив до «таємних» після військового училища. А то й після того, як відзначився у боях.

— Які збитки?! — одразу ж замахав руками бармен, що, певно, мав пряме відношення до господарів кафе. — Посуд цілий, меблі теж. А безладдя хіба можна вважати збитком?

Батьки Теси скромно промовчали. Не через те, що жадали вибачень, а тому що все ще перебували в шоці. Зате дівчисько дивилося на Климука, як на казкового принца. Так широко розкривши очі, що в них легко міг поміститися не тільки згаданий принц, а й його кінь.