Розділ 8

Вест із задоволенням випив склянку трохи кислуватого соку з якогось невідомого фрукта і з демонстративною насолодою затягнувся міцною цигаркою.

Дивно, але в такому стані духу знаходилися й інші відвідувачі, для котрих, якщо прийняти на віру слова Механіка, подібні до історії звичайне явище. Клієнти потроху вислизали за двері і, намагаючись не дивитись на розсипані кавуни, що репнувши, заливали бруківку соком, і швидко розходилися. Залишились у ресторанчику лише пара сивобородих дідів, котрі мабуть, бачили на своєму довгому віці і не таке. А ще, у протилежному кутку, біля бутафорського каміна продовжувала трапезу бідно зодягнена родина. Швидше за все, обід був святковим, і вони не могли дозволити собі втратити заплачені гроші.

Батько, матір. Обидва за сорок, але жінка стежила за собою і виглядала цілком миловидною. А коли посміхалася, то, завдяки ямочкам на щоках, і набагато молодше. От тільки посміхалася не часто. Доньки — дві дівчинки-школярки, років так вісім-десять. І третя — уже майже доросла дівчина. Кароока. З довгим каштановим волоссям, що спадає на плечі і груди. Груди, до речі, гарненькі й спокусливі навіть у тому балахоні, що замінювало їй сукню. І тільки ще по-дитячому припухлі губи вказували, що вона тільки-но зробила крок на поріг юності.

— Адже були часи, коли офіцера чи солдата за таке могли віддати під трибунал… — тихо пробурмотів кельнер і злякано подивився на Климука.

— Згоден з вами, любий, — кивнув той. — Раніше нічого подібного не могло статися.

— А всі прокляті імперці. Жили ми без них тихо, мирно і горя не знали. Щоб у їхній системі усі зірки згасли.

Вест відкрив рота, щоб нарешті запитати: чим же завинили перед белонцями мешканці Ирія, але не встиг. Вхідні двері ривком відчинилися, і всередину ввалилася група вояків у гарній парадній формі чорно-білих кольорів, а не зелено-коричневій, як у тих, що перекинули причіп.

— Чого панове космодесантники бажають? — одразу метнувся до них кельнер.

Один із хлопців, із трьома перлинними трикутниками в петлицях, мабуть старший групи, виразно клацнув себе пальцем по шиї, і вся компанія голосно зареготала.

— Гуляємо, братику. Тільки вчора звідти, — він хитнув головою вгору. — Три доби гуляємо! Тягни все що є найкращого. Час пішов! І не думай про ціну! Ми тільки-но почали, бабла вистачить.

Їх було п’ятеро, молодих, міцних хлопців, які надто довго стримували молодецтво і силу в рамках служби, і тепер вона буквально вихльостувала через край. За одним столиком вся компанія розміститися не могла, а тому бійці витягли на середину зали два столики і зсунули їх разом.

— Сюди все став! — продовжував розпоряджатися, махаючи на стілець. — Падайте, хлопці. М'якої посадки.

— Як накажете, майстер-сержант, — кельнер випростався, мов на плацу.

— Служив? — глянув на нього з цікавістю той. — Де?

— Допоміжні частини. На кухні.

— Ну, значить, тобі нічого пояснювати не треба. Вільно, боєць. Ворушили ногами.

Кельнер справді знав свої обов'язки. І буквально через мить столики ломилися від різнокаліберних пляшок і страв, що суттєво програвали їм у кількості.

— Молодець. Вільний, поки що…

Вест немов скам'янів, при цьому відчуваючи всією шкірою свербіж азарту. Поруч сиділи солдати ворожої армії, і поганим він був би розвідником, якби проґавив таку ідеальну нагоду підслухати думки, коли еннемі повністю розкуті і навіть не думають про ментальний захист.

Увагу кельнера, як і всіх тих, хто ще залишався в кафе, приковували вояки, що шумно святкують вільні від служби дні, тому Климук міг спокійно провести сеанс телепатії, який вимагав входження в транс. Про всяк випадок Вест прийняв позу людини, що глибоко занурена в роздуми і не бажає, аби її турбували. І лише потім зосередився на сержанті.

«Що за нісенітниця?!»

Вест міг присягнути, що спіймав резонансну хвилю мозку наміченого для зчитування об'єкта, але жодних чітко оформлених думок вловити не зміг. Це було настільки неймовірно, що він тут же переключився на рядового, котрий сидів поруч. Результат залишався тим самим. Третя спроба — і знову порожнеча. У головах ворожих солдатів було порожньо, немов у пересохлій бочці. Якщо не вважати думками задоволення від перепочинку в службі, та базове бажання смачно поїсти. І при цьому всі вони хотіли скоріше випити, щоб взагалі ні про що не думати. Вест на мить напружився, намагаючись зрозуміти, що ці хлопці так поспішають забути, але відступив. Таке глибоке сканування не вдасться провести непомітно для об'єкта. До того, ж без спеціального обладнання та медичного супроводу, це дуже ризиковано. Можна не вийти із занурення.

Від несподіванки розвідник навіть розгубився. Бо висновок напрошувався вкрай невтішний. Або еннемі навчилися масово виробляти андроїдів, або — частково відключати мізки людям, перетворюючи їх на ідеальних солдатів. Що ж, це й феномен варто було б відзначити і запам'ятати. А поки що Вест вирішив ще трохи поспостерігати. Не чекаючи будь-якого результату, а так — із цікавості та… для очищення совісті.

А солдати чим більше хмеліли, тим виразнішими ставали їхні міміка та жести. І якими ж потворними були душі цих хлопців, якщо вірити бажанням, що все чіткіше вимальовувалися на п'яних пиках.

— Гольде, — мовчки мовив один, звертаючись до свого сусіда, хвилин через двадцять, коли спорожніла половина пляшок. — Тобі не здається, що тут є ще дещо варте уваги? — і він, примружившись, наче крізь приціл, глянув на дівчину за столиком у кутку.