Розділ 6

Лейтенант Климук не був уродженцем загубленої в парсеках Уралії, та й з кмітливістю у яничарів, які пройшли навчання Оджака, теж все нормально. Тож зіставити факти та зрозуміти, що сталося у банку, мізків вистачило. Ось тільки зрозуміти б ще, на добро таке везіння чи, навпаки, на зло? Надто все гладко складається. Везіння теж з рахунків скидати не можна, але й розраховувати, що воно нескінченне — щонайменше безглуздо.

А з іншого боку, вважати, ніби все, що відбувається з ним після висадки, гра спецслужб — параноя чистої води. Адже тоді доведеться припустити, що на нього чекали і вели буквально з перших кроків. Але якщо еннемі настільки розумні й прозорливі, що здатні передбачити найнеймовірніші та таємні ходи супротивника, що ж вони досі війну не виграли, а десятиліттями тупцюють на периферії? Запитання. І хоч відповіді на нього у Веста немає, взяти паузу не завадить.

Кафе, яке Вест обрав своїм укриттям та тимчасовим наглядовим пунктом, нічим особливим серед десятка таких же закладів не вирізнялося. Хіба що великим розлапистим декоративним пальмовим деревом у діжці, помітним навіть через вітрину. Дуже зручно ховатися за її широким листям, не привертаючи зайвої уваги і одночасно утримуючи в поле зору все приміщення.

Судячи зі складу контингенту та цінника, сюди переважно приходили обідати цілими сім'ями городяни середнього достатку. І вони ж збиралися тут, щоб погомоніти з приятелями чи просто посидіти за філіжанкою кави, зі свіжим номером газети чи журналу в руках. Одним словом, нічого небезпечного, але й нічого цікавого. Не варто було навіть напружуватися, щоб  намагатися просканувати їхні думки. Вони й так були досить виразно намальовані на обличчях: спокійна, сита задоволеність життям та крихітні проблеми з розряду, де взяти гроші на придбання нового гарнітуру чи автомобіля? Варіанти: за кого краще видати доньку, що несподівано розквітла буквально на очах, або на кому одружити сина, що стрімко дорослішає, поки діти самі не перейнялися цими питаннями?

— Дозвольте потурбувати…

На столику перед Климуком з'явилася дихаюча парою тарілка з першою стравою, яка своїм виглядом нагадувала водночас і борщ, і геркулесову кашу.

— Приємного.

Вест взявся за ложку з виразом найвищого задоволення. Занурив її в тарілку і тут ніби згадав.

— Шановний, мені б зателефонувати?

— Апарат біля стійки.

— Дякую…

Климук чинно пройшов до стійки бару і повторив своє бажання барменові, що запитально глянув на нього.

— Будь ласка…

На стійку став апарат, як брат-близнюк схожий на той, що стояв у передпокої будинку Смаялів.

— З’єднати, чи ви самі?

— Сам. Дякую…

Сприйнявши небажання клієнта скористатися його послугами, як спосіб зберегти розмову в таємниці, бармен делікатно відійшов до протилежного кінця бару.

Сім цифр, закладених у віконце ідентифікатора домашнього телефону, Вест пам'ятав напам'ять.

— Слухаю?

Голос Уни, трохи спотворений мембраною, виявився цілком впізнаваним.

— Це я.

— Ти де? Що із кредитом? Оформив?

— Не хвилюйся, сестро. Все чудово. Цілком можливо, що гроші вже перерахували.

— Добре. Ти молодець.

— Я знаю… А як у тебе справи?

— Повна дурня. Таку туфту я й безкоштовно не візьму. У нас не ті обсяги реалізації, щоби так нехтувати якістю. Відлякаємо клієнтів.

— Зрозуміло…

— А ти звідки дзвониш?

— З кафе.

— У сенсі?

— Ну, трохи перехвилювався. Вирішив кави ковтнути.

— Тільки без коньяку, гаразд?!

— Обіцяю.

— Ну, тоді поки що все. Досить гроші даремно витрачати. Приїдеш додому, поговоримо докладніше, — і Уна перервала розмову.

Вест ще кілька секунд послухав короткі гудки і теж поклав слухавку.

Після цілком пристойної першої страви підійшла черга яєчні на ковбасі, потім був якийсь салат, що смаком нагадував морську капусту... Тарілки з'являлися на столі і зникали порожніми з такою швидкістю, що можна було тільки позаздрити апетиту Веста. А штаб-лейтенант з однаковим апетитом навертав усе, що подавали, не забуваючи при цьому поглядати назовні, крізь вітрину.

Вузька, призначена для одностороннього руху, вуличка з мініатюрними тротуарами, в обідню пору була майже порожня. Лише кілька діток носилося по ній, згідно зрозумілих тільки їм правил дворової гри, і безрукий каліка просив милостиню, ховаючись у тіні, що відкидав п'ятитонний причеп, завантаженим чимось, що дуже нагадувало кавуни. Великі ягоди приємно поблискували вологими боками на сонці, ніби щойно зірвані і так швидко доставлені в місто з баштана, що навіть ранкова роса не висохла.

— Господар знає, що вид каліки не додає апетиту багатьом відвідувачам, — обізвався кельнер, перехопивши погляд Веста, — але прогнати бідолаху язик не повертається...

— Нічого страшного... Дрібниця.