Розділ 4

Вулиця «Непереможених героїв» розтягнулася між центральним входом у сквер «Вікторії» та в'їзною брамою на територію Північних казарм. Весту навіть сподобався цей забудований добротними двоповерховими будинками, затишний квартал. З вузькими вуличками, старовинними ліхтарями, стилізованими під газові світильники, що давали несподівано багато світла. На відміну від упорядкованих і закатаних у бетон та асфальт центральних площ, тут ще можна було побачити і самотні кущі, і дерева та квітники, розбиті під вікнами будинків.

Будинок під номером вісімнадцять, з неоштукатуреної червоної цеглини, навіть серед невисоких сусідів виглядав не дуже презентабельно. Єдина будівля без мансарди і крихітним балкончиком, котрий служив одночасно захисним дашком над прямим входом з вулиці. Зате вітрина бакалійного магазину, що займала правий бік першого поверху, виблискувала яскравими фарбами і поруч із сірими стінами і темними шторами на вікнах інших будинків, приковувала погляд, як пустотлива панночка, що вийшла прогулятися парком під наглядом манірних, статечних тітоньок.

Керуючись логікою, Вест подумав, що крім парадного входу, який водночас вів у магазин, мають бути ще якісь двері для мешканців. Навряд чи будуючи будинок, господар не подбав, щоб і в нього самого, і в його гостей не було можливості потрапити до будинку, при цьому не розкланюючись із цікавими сусідами чи покупцями.

Але обійшовши будиночок навколо, Климук не виявив запасного входу. Ну що ж, зрештою, у чужий світ зі своїми законами не пхаються. Може, тут податок із кількості дверей платять? А чого, був і в Ирії такий час, коли податок на нерухомість нараховували за кількістю та площею вікон.

Вест уже остаточно вирішив, що помилився у припущенні, коли помітив у одному місці невелику щілинку між цеглою і порушений малюнок кладки.

Ага. Нехай і потаємні дверцята, але запасний вхід все ж таки є... Це добре. Але тепер інша проблема: до головного входу в мене ключі є, а як відчинити потаємні двері, не знаючи секрету? Вони ж, найімовірніше, на біометричному замку, а біополе не морда обличчя, його змінити не вдасться...».

Але фортуна і цього разу все ще була прихильна до лейтенанта. Як тільки розвідник підійшов ближче до дверей, щоб придивитися, як шмат стіни плавно від'їхав убік, звільняючи прохід. А в освітленому зсередини прямокутнику з'явилася струнка дівоча постать, що і з коротким схлипом кинулась Климуку на груди.

— Віллі!

Вест невпевнено погладив господиню будинку по тремтячих плічках і не дуже виразно пробурмотів.

— Ну, що ти... Не треба. Все добре…

Незнайомка заплакала ще голосніше, навіть не думаючи випускати Климука з обіймів. Навпаки, тільки пригорнулася міцніше.

— Ну, ну, годі… все, все. Ходімо до будинку…

Обережно притримуючи її за стан, Вест увійшов у коридор і скоріше силоміць затяг, ніж завів за собою господиню.

У тісному передпокої місця вистачило тільки для сходів, що вели нагору, вішалки для одягу, трьох дверей та одного крісла біля тумбочки з телефоном. Вест навіть захопився, наскільки цей засіб комунікації був схожий на такі ж, бачені ним у музеї історії зв'язку. Але час для вдумливої ​​оцінки зібраної інформації все ще не настав.

Климук посадив дівчину в крісло і навмання відчинив найближчі двері. Пощастило, вони вели на кухню... Налив у чашку води. Повернувся до передпокою, і тільки тепер розглянув рудоволосу господиню будинку. Нею виявилася дуже миловидна особа років до двадцяти. Вона підняла на Веста повні сліз, а тому блискучі, мов смарагди, зелені очі, задивившись у які, той мало не прослухав запитання.

— Як тобі вдалося втекти від них?

— У сенсі? — бовкнув Климук перше, що спало на думку, не маючи поняття, що і в якому обсязі про трагедію зі Смаялом відомо дівчині. Але навіть цією відповіддю він ніби відкрив скриньку, наповнену доверху словами, стільки всього відразу виплеснулося на нього.

— ...вони прийшли ввечері... сказали... замовляй братові труну... забрали всю виручку... А ще Стів хотів... але я... а за два дні... п'ять тисяч ларів... — сказане нею так перемішалося зі сльозами та схлипами, що Вест, як не намагався, майже нічого не зміг усвідомити. Окрім одного — родина Смаялів у серйозних тарапатах. А вбитий чоловік, личину якого він носить, схоже, доводиться дівчині братом.

— На, випий і заспокойся, - простяг чашку з водою. — А потім спробуй ще раз, але виразніше. Сиплеш, як горохом.

Дівчина зробила маленький ковток і відставила чашку на тумбочку.

— Я спробую. Головне — ти цілий.

— Ну, от і добре, — Вест опустився на підлогу поряд із кріслом. — То що тут трапилося, доки мене не було?

— Приходив Стів зі своїми бандитами, — дівчина заговорила трохи спокійніше, але так само швидко і ковтаючи закінчення слів. — Забрав увесь сьогоднішній виторг і наказав приготувати за два дні ще п'ять тисяч ларів. А коли я пригрозила, що все розповім тобі, ублюдки розреготалися і відповіли, що нехай це мене не хвилює. Тому що з тобою вони про все домовилися, і мені вже можна замовляти труну та панахиду… — її губи знову скривилися, і дівчина знову уткнулася носом у плече брата.

«То от чиїх рук це діло, — подумав розвідник. — Ну що ж, я, звичайно, вдячний бандитам за надану можливість для інфільтрації. І все-таки, перед поверненням, як правонаступник, «віддячу» вбивцям Смаяла за все. У тому числі, і за сльози цього дівчиська».