Розділ 12

На обрії виникло марево хутора, а це означало, що за підрахунками крокоміра, Климук і не помітив, як відмахав майже п'ять кілометрів. Від спеки і не менш гарячих думок у горлі пересохло так, що навіть сплюнути не вдалося.

Вест зійшов зі стежки і вимкнув міраж. Поле вмить щезло, наче і не було.

— Гм, і все ж таки у формулі 50/50 криється щось більше, — пробурмотів задумливо, виходячи в коридор. — Це єдині чітко вимовлені слова в усіх трьох сновидіннях.

У їдальні Климук обрав у меню якийсь сік і став водити пальцем по поверхні столика. Спочатку намалював коло та розполовинив його діаметром. Жодна з половинок, ні про що йому не говорила. Причепив вуха і вставив очі. Стало п'ять кілець взаємопов'язаних першим, розрізаним навпіл. П'ять навпіл не ділиться. Один елемент зайвий. Витер вухо – у малюнка зникла симетрія. Тепер ділилося порівну, але якось криво. Витер ще одне вухо — симетрія повернулася, зате трійка кіл, що залишилася, знову не хотіла ділитися... Вест потягував сік і продовжував механічно бавитися з кресленням, більше не бачачи в тому ні сенсу, ні символічності.

Минуло ще трохи часу і від намальованої фізіономії залишилися тільки очі. Дві цятки на безкрайній чорній поверхні Всесвіту.

— Стоп! Фіфті-фіфті... Тет-а-тет... Сам на сам... Один на один! — Вест говорив уголос. — Комп'ютеру доведеться підкоритися мені починаючи з того моменту, коли я складатиму рівно половину екіпажу! Як я раніше не здогадався! Значить, немає сенсу гинути всім! Хоч одного з них я все ж таки можу врятувати!

І тут до мічмана дійшов повний зміст нової умови.

— О, Господи! Як же я вибиратиму?!

Обличчя товаришів закружляли перед його внутрішнім поглядом безконечним хороводом, то підбадьорливо посміхаючись, то докірливо хмурячи брови.

На особу, яка несподівано з’явилася поруч, Вест міг би й не звернути уваги, коли б той не вмостився безцеремонно за його столик.

Звичайний, статечний дідусь з якоїсь периферійної планети із сільськогосподарським ухилом, де переселенці вирішили жити в гармонії з природою. А вона — ця сама природа, виявилася досить поступливою та привітною. У плані наявності приємних кліматичних умов та дружніх взаємин із аборигенами.

Зустрівши його в прогулянковій каюті якогось круїзного чи пасажирського зорельоту, Вест ввічливо привітався б і пішов далі, навіть не змінюючи кроку. Але тут? На ізольованому від усього зовнішнього світу рейдері?

— Добрий день, шановний. Ви привид, приписаний до борту Сапсана, чи моя персональна галюцинація? — сіпаючи оком, поцікавився мічман у несподіваного візитера.

Старий усміхнувся.

— А, може, перепрошую, до мене завітав сам Дух Космосу?

Дідусь і тут не став суперечити. Тільки усмішка ще трохи розтягла куточки губ.

— Особисто Творець? — продовжував кепкувати Вест. — Власною персоною?

— Яка версія тобі більше до вподоби буде, на тій і зупинись, — нарешті озвався тихо дивний візитер. І його голос м'який, спокійний, легко міг переконати співрозмовника, що за плечима у старого довге і плідне життя. Тому він завжди достеменно знає: що казати, кому і навіщо. А коли й помовчати не гріх… — Тобі, хлопче, порадитись треба хоч із кимось, щоб не збожеволіти, правда? Ось я й зазирнув на хвилинку… Не заперечуєш?

«Якщо ти сам не плід мого божевілля», — подумав Климук, але у відповідь лише головою похитав.

— От і славно, — старий зняв бриль і витер блискучу від поту лисину. — Давай, викладай. Що душу бередить?

— Не можу я зробити вибір, — опустив голову Вест. — Вбивати друзів… Легше самому померти. Розумієте?

Дідусь кивнув.

— Взяти, наприклад, Тамару. Залишити життя їй, як єдиній жінці? Але чи не штовхає мене на це лише поклик плоті, а не розум? Стародавній закон велить чоловікам оберігати жінок. Але це атавізм, що залишився нам у спадок, ще з тих часів, коли людство боролося за виживання, і репродуктивні самки були найбільшою цінністю племені. А тепер чим жінка краща за чоловіка? Може Тамара принесе суспільству більше користі, ніж Юрій, для якого немає таємниць у кібернетиці? Чи командор? Я навіть не кажу про його колосальний досвід. Він єдиний із команди, хто обзавівся сім'єю. То чому його син має втратити батька, а Наталя — коханого чоловіка? Та й взагалі… як потім людям у вічі дивитися? Нехай навіть вбиватиму я в ім'я порятунку тисяч інших.

— Проте рішення ти вже ухвалив?

— Так, — глухо відповів Вест.

— І...

— Залишу жити Тамару. Адже вона ще зовсім дівчисько. Наймолодша серед нас. І не пожила до пуття... А після того, як отримаю доступ до управління, загальмую рейдер і надішлю «SOS» — піду слідом за хлопцями...

— Як романтично. Аж сльози навертаються.

— А ти не знущайся, — спалахнув Вест. — Є що порадити — кажи. А ні — так і провалюй до біса. Або куди там привиди та галюцинації забираються. Мене і без твоїх дурнуватих жартів нудить...

— І туди теж можна заглянути, — поступливо погодився дідусь. — А порадити… Що ж тобі ще треба, хлопче нерозумний, коли вирішення проблем на поверхні? Сліпий би побачив, а дурний — здогадався. Сил на вас немає. І, начебто, все правильно зробив. Душу в тіло вклав, розум — у голову...