Розділ 8

В цій експедиції від самого початку все йшло надто сумбурно, без конкретного плану, на «якось воно буде, бог не видасть — свиня не з’їсть». І врешті-решт закон підлості спрацював, прихлопнувши їх на зворотному шляху.

Рейдер атакував невідомий, міжзоряний вірус, котрий буквально за кілька секунд, поклав весь особовий склад експедиції. При цьому з невідомих причин проігнорувавши тільки Веста.

Але оскільки, згідно за тим самим законом підлості, як і мізер, що ходить парою — рядок у списку сюрпризів заповнив ще й бортовий комп'ютер. «Інь» розцінив безпорадний стан дев'яти з десяти людей, як агресію, увімкнув систему аварійного захисту і укутав зореліт силовим коконом, а сам перейшов у режим «Останній шанс».

Результат — відмова виконувати усі розпорядження, крім відданих командиром або першим пілотом, який має відповідний допуск. Оскільки без допомоги комп'ютера Вест не міг зробити розрахунок просторового переходу на зворотній шлях і тим більше — віддати наказ на «стрибок», від останньої точки релаксації до бази приписки, використовуючи лише фотонну тягу, доведеться діставатися більше двох місяців.

Щоправда, цю обставину вже можна занести до розряду добрих новин. Нехай навіть умовно.

Друге і найбільше лихо крилося в тому, що «Інь» наполегливо дотримувався первинної оцінки ситуації і категорично відмовлявся зняти захист. В результаті чого до планетної системи, не отримуючи команду на гальмування, зі швидкістю світла, мчав снаряд вагою майже півтори тисячі тон маси спокою. Снаряд, що складається не лише із кремнію, металу та пластику, а й близько тисячі галонів активізованого фотонного палива... А ще — перебуваючи у коконі силового поля, «Сапсан» залишався невидимим для станцій спостереження та попередження.

В Оджаку майбутніх яничарів готували до багатьох труднощів служби. Вест умів миттєво і точно реагувати на небезпеку, зі звичайним каменем у руці замість зброї мав шанс вийти переможцем у сутичці навіть із махайродом* (*доісторичний хижак, шаблезубий тигр). На хорошому рівні володів більшістю, винайдених за всю історію людства, видів зброї. Міг спілкуватися жестами та розмовляв дюжиною мов і діалектів. Їздив і літав на усьому, що могло їхати і злетіти. Нехай поки що теоретично, але знав, як треба діяти, щоб вибратися живим із найнебезпечніших і найнеймовірніших ситуацій, не виключаючи випадкове приземлення в кратер прокидаючогося вулкана. І в результаті, з усіма своїми вміннями та можливостями, мічман Климук змушений тинятися по коридорах рейдеру, як сопливий юнга, який випадково залишився один на атомоході, що дрейфує, з погаслим реактором.

Навколо все своє, все знайоме, а яку кнопку не натиснеш — тиша.

А на додачу, наче і без цього мало неприємностей, в жодній із проб повітря, води, їжі, слизової і т.д., взятих на аналіз Вестом, не виявилося абсолютно ніяких слідів вірусу. Тобто взагалі нічого, що хоч якось дозволило б пояснити причину коматозного стану його товаришів. І це було найгірше. Тому що з невідомою для науки заразою на борту рейдер «Сапсан», без дозволу карантинних служб, не мав права входити до обжитої зони!

Вест цілодобово не відходив від комп'ютера, намагаючись пояснити «Іну», що він — мічман Климук — єдина людина на борту, хто може приймати адекватні рішення. Що інших членів експедиції можна вважати умовно померлими, а тому комп'ютер повинен виконувати його накази. Перегорнув стос довідників, сподіваючись знайти там пораду, як вирватися з фатального кола. Але все марно...

У результаті, приблизно на сороковий день, заробивши кровотечу з носа і очний тик, Вест остаточно зрозумів, що безсилий вплинути на ситуацію. І як велить чи то давня молитва, чи ще давніший тост: «Господи, дай мені спокій прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити. І дай мені мудрість відрізнити одне від одного», — плюнув і поклався на волю Провидіння. А щоб з комфортом убити час, що залишився до катастрофи, він поринув у мрії і... спогади. Потай сподіваючись, що залишена у спокої свідомість зуміє порозумітися з підсвідомістю, і необхідне рішення все-таки спливе. Вчасно...

Ось так і протікали кілька останніх днів, які мічман Климук поводив або уві сні, або за переглядом художніх фільмів, перериваючись лише на ранкову зарядку та триразовий прийом їжі. Непохитно і відсторонено.

Правда, при цьому Вест залишався звичайною людиною, якщо можна так сказати про випускника Оджака, стажера яничарського Корпусу, а тому невеликі спалахи люті, особливо за сніданком, все ще мали місце. Незважаючи на вдавану покірність долі.

Саме так.

— Брешеш, не візьмеш! Я ще трохи почекаю, а потім як видам готове рішення. От щоб мені з цього місця не зійти. І нічого тут зуби шкірити!

Вест сердито погрозив пальцем своєму відображенню в стільниці з полірованого пластику.

— Не заперечуєш? Отож… Ну, поїли, тепер можна й поспати… Чи спершу в кінозал? Котрий із фільмів я не додивився минулого разу?

— «Ігри розуму»… — «Інь» охоче підказав назву, вважаючи, що питання адресоване йому.

— Точно, — кивнув Вест. — Це там, де чоловік ніяк не може зрозуміти, яке з його життів справжнє, а яке — вигадка. Трясця. Мені б його турботи… Втім… — мічман забобонно сплюнув, — це я не подумавши брякнув. Своїх вистачає. Гаразд, почалапали до зали. Подивимося, чим усе закінчилося. Хоча чого там гадати? У старих фільмах завжди хепіенд настає. Ага, геть чисто, як у житті… Яка б халепа не трапилася, вона або сама розсмокчиться, або кавалерія з-за пагорбів вчасно надоспіє.