Розділ 6

Климук читав, що у сиву давнину жив один відомий полководець, який міг займатися кількома справами одразу. На жаль, мічман не доріс ні до його погонів, ні до його вмінь. Можливо, Барбара справді могла «довго», але самому Весту, як байдуже зафіксував секундомір, терпіння вистачило заледве на десять хвилин. І говорити при цьому в нього не було жодного бажання. Тож свою історію він почав після того, як дівчина, облизуючи губки, знову затишно примостилася на його плечі.

— Еннемі має одну підлу штуковину. Спершу її називали СГ-1, або «смерть героям», але в діючих частинах ми вже давно і майже офіційно кличемо її «скажена сука».

— Сука? — з деяким подивом перепитала Барбара. — Самка собаки? Гм… Це така військова лайка?

— Типу, того, — Вест навіть не посміхнувся. — І через те, що в рапорті не вкажеш: «…група була атакована сукою», от і перейменували на СС-1. Так от… ця сама есесівка є чимось середнім між кібер-стрільцем і стрибаючою протипіхотною міною. Еннемі полюбляють ставити їх на маршрутах наших патрулів. Причому ця штука може пролежати в ґрунті як завгодно довго, доки не дочекається відповідної цілі. А коли дочекається, вистрибує у повітря і зависає над головами…

— А навіщо? — Барбі, схоже, не розуміла нюансів дії протипіхотних пристроїв.

— Ось у цьому й підлість… — зітхнув Климук. — Жартівники великі наші вороги. Знущаються так. Кібер «СС-1» запрограмований на єдиний постріл і тільки по скафандру, що продовжує рух. Можеш стояти, сидіти, лежати, грати в карти — він не реагує. Спробуєш дістати зброю — постріл! Помітить наближення техніки — постріл. Крок уперед — постріл. Але навіть не це найстрашніше. Постріл буде лише один. Розумієш?

— Не дуже. Чому лише один?

— Якщо «СС» накрила групу, то хтось один із бійців точно загине. Але хто?

— Той, хто ворухнеться.

— Так… І вирішувати доведеться кожному за себе. Тому що командир такого наказу віддати не зможе.

— Чи не має права?

— Мати він, звісно, має, але після цього краще одразу в запас іти. А ще простіше викликати вогонь на себе. Ось і стоїть група, чекає... Час іде, кисень закінчується... Але, якщо постріл буде лише один, навіщо поспішати, навіщо вмирати? Чому саме тобі жертвувати собою, а не комусь іншому? Думки носяться в голові, як шрапнель, верещачи і завиваючи. І врешті-решт хтось робить крок уперед.

— «Смерть героям»? — Прошепотіла Барбара, міцніше притискаючись до хлопця, відчувши як напружилося, закам'яніло його тіло.

— Так… — Вест заплющив очі. — Саме так.

— Ти зараз згадуєш того, хто пожертвував собою, щоб інші могли жити далі?

— Ні… — Вест повернув голову і поцілував дівчину в щоку. — Того разу я встиг раніше за інших.

Барбара трохи відсторонилася.

— Не дивуйся... — Вест кивнув. — Я вже згадував, що есесівки стріляють тільки по скафандру, що рухається вперед. Ось я й зняв його з себе, а потім кинув у бік наших позицій. Кібер-стрілець зробив постріл і самоліквідувався. А я з усіх ніг побіг здаватися лікарям. Поки не знепритомнів. Атмосфера там не надто придатна для людського організму.

— Встиг? — Барбара спитала раніше, ніж зрозуміла сенс питання. — Ой! От я дурепа... - Дівчина ніяково засміялася. — А чому інші так не робили раніше? Вибач… я знову не те говорю.

— Все так… — Вест погладив Барбі по плечу. — А не робили так, бо СС-1 завжди займає таку позицію, що без скафандра не вижити. Мені першому вдалося... Лікарі також не розуміють, як таке могло статися. Мабуть, від страху надто багато адреналіну виявилося в крові… Або дуже вижити хотів… — голос у хлопця зрадливо здригнувся. — От і перекрив усі можливі рекорди.

Барбара дзвінко цмокнула хлопця в губи, видерлася зверху і нахилилася так близько, що її очі і довгі, пухнасті вії, заслонили мічману весь світ. А водоспад золотистого волосся відгородив парочку від решти світу додатковою завісою, наче шатром.

— І тобі за це дали Героя? — трохи відсапавшись, спитала дівчина.

— Ні… — Климук посміхнувся. — Це лише невеликий і незначний епізод, так би мовити, місцевого значення. За власний порятунок «Золотого Спрута» не вручають. Щоб його отримати треба врятувати що найменше цілий світ.

— Судячи з того, що ми всі ще живі, а ти — Герой Імперії, він таки був врятований?

— Навіть не сумнівайся. Фірма віники не в'яже... — Вест пустотливо поплескав дівчину по пружній дупці. — Але це дуже довго розповідати.

— Ти обіцяв… — у голосі Барбари пролунала майже дитяча образа і невеличкий кулачок доволі відчутно гепнув у груди. — Обіцяв…

— Я й не відмовляюся, мала. Тільки час марнувати шкода. Його вже не так багато залишилося. А історію мого нагородження ти послухаєш трохи згодом. Коли я піду.

— Як це?

— У тебе є гіпнофон?

— Звісно. Я ж учителька.

— От і добре. Мені, коли мізки впорядковували, дещо стерли, щоб не перенапружувати пам'ять. А лікар, про всяк випадок, найважливіші із спогадів на інформаційний кристал злив. У тому числі й історію, котру тобі так хочеться почути. Я потім її перепишу. Поки вдягатимуся. Можеш сама дивитись, можеш учням показувати. Тільки, цур, анонімно. Домовились?