Розділ 2

Алея круто повернула на схід і перед очима мічмана виникла простора галявина, облаштована під відкритий «зелений» театр. Усі лави перед обшитою шовковим кумачем трибуною були заповнені збудженими юнаками та панночками, які щосили намагалися зберігати урочисту тишу. Але оскільки це був не військовий підрозділ, а вчорашні школярі, то на просторі, обмеженому з усіх боків високими деревами і живоплотом з декоративних туй, стояв густий монотонний гул, що віддалено нагадував робочу обстановку в генераторному залі. Та й на самій трибуні, незважаючи на те, що до початку церемонії залишалося ще чотири хвилини, вже нетерпляче переминалися з ноги на ногу і поглядали на свої хронометри, різного рангу цивільні керівники та представники громадськості. Усі схожі один на одного, немов вилиті по одній матриці або взагалі клоновані. Вест подумки посміхнувся. Хоч зараз фіксуй та використовуй у підручниках для наглядності, як вид діяльності відображається на зовнішності людини.

Його погляд ковзнув далі і старший мічман Климук якийсь час випав із реальності.

Ефір над Магніфіко бризкав слиною і захлинався від запеклих криків «безпечників».

— Усім! Усім! Усім! Будь-якою ціною затримати або знищити мотоцикліста, що проривається із зони АА-6, контрольовану людьми!

Молодший мічман Вест переглянувся з парою таких же недавніх курсантів, що тільки вчора прибили до нового місця служби, а тому перебували у вільному пошуку з метою покращення орієнтації на місцевості, здивовано знизав плечима і сплюнув густу слину — буру і неприємно поскрипуючу на зубах, від дрібнодисперсного пилу, що постійно висів у повітрі. Якщо відкинути емоції, то з божевільнішою ситуацією йому ще не доводилося стикатися за весь термін служби, і тим паче на Магніфіко. Кому і навіщо потрібно залишати єдиний справді безпечний район на всій планеті?

Злочинцю? Так, в Імперії вже другу сотню років мораторій на застосування смертної кари. Загинути краще, ніж відсидіти кілька років? Тим більше, що у зв'язку з останніми віяннями гуманізму та майбутніми виборами до нижньої палати Думи, суди взагалі нікому більше п'яти років не дають. А в цьому секторі докотилися до того, що навіть серійним вбивцям і маніякам пропонують, замість стирання пам’яті, службу в штрафбаті. Військову доблесть і героїзм до вищої міри покарання прирівняли довбані популісти!.. Ну, нічого. Імператор ще скаже своє слово.

Самогубець? І тут незрозуміло. Заряд бластера в чоло і пишіть листи дрібними літерами. Навіщо прирікати себе на муки у полоні еннемі? Дах сповз у бік мазохізму? Допустимо. Чого тільки не трапляється з людьми у районах бойових дій. Особливо у перший термін. Але на фіга він такий здався службі безпеки? У них на Магніфіко, що вже не залишилося інших турбот, окрім полювання на бійця, що поїхав дахом? Це ж не давні війни, коли перебіжчик, забравши з собою в зубах якийсь надсекретний план чи код, міг вплинути на результат війни. Маячня…

Мотоцикл вискочив з руїни якоїсь виробничої будівлі на околиці абсолютно беззвучно. Як примара… Вест навіть розгубився на мить від розбіжності сигналів, що надходять від зору та слуху. Але коли той заревів мотором і понісся до кільця загородження, вбиті в підсвідомість, навички спрацювали самі по собі, не чекаючи наказу розуму. Як і в його товаришів.

Заряди з трьох бойових бластерів прокреслили перед машиною, що набирала швидкість, попереджуючі знаки, випаровуючи землю чорними, димними борозенками, добре помітними на тлі світлої глини. Але людина, яка сиділа на мотоциклі, і не подумала зупинитися, а навпаки додала газу, і сама влетіла в перехрестя смертоносних променів.

Його, звичайно ж, не розрізало на чотири частини, як у кінобойовиках, для цього треба було б перевести бластери в постійний режим випромінювання та максимальне навантаження — відповідно, посадивши батареї за десяток-другий секунд. Але «гонщикові» вистачило й цих розрядів. Тим більше що на довершення, у когось із мічманів здригнулася рука і один заряд поцілив у колесо. Машина різко клюнула, мотоцикліста викинуло з сидіння і з усього маху вдарило об ту ж бетонну загороду, яку він збирався перестрибнути з розгону.

«Гуляш коридором і відбивна на ребрах… — майнула в голові Веста безглузда примовка. — Мінус один»

Про те, що це нерухоме тіло мертве, сумніватися не доводилося.

— Всім стояти! Зброю опустити! Працює служба безпеки!

Абсолютно безлюдний пустир на околиці міста заповнився безліччю людських фігур зі швидкістю потоку, що хлинув з гір, прорвавши якусь дамбу. Всі щось робили, метушилися, кричали один на одного і в рації. А Вест дивився тільки на одного з безпечників, намагаючись згадати, де вони могли зустрічатися раніше. Климук навіть підійшов ближче, роздумуючи: чи варто гукнути?

А знайомий незнайомець тим часом сів поруч із мертвим тілом і відкинув забрало на шоломі.

— Не встигли… Все-таки зуміла втекти… Шкода.

Він пробурмотів ще щось, але Вест уже не чув ні голосів, ні якихось інших звуків. З шолома загиблого мотоцикліста — дуже бліде, ніби обсипане гіпсом, очима, що вже нічого не бачать, на нього дивилося обличчя Ниточки.

Вест мотнув головою, проганяючи спогад і повернувся до реальності.

Одна з представниць педагогічного колективу, худорлява, як бабка (порівняння з вищезазначеною комахою посилювалося величезними окулярами, що закривали половину аристократичного обличчя), побачивши Веста, зраділо почала семафорити йому обома руками, більше схожими на тонкі лапки, цього ненажерливого вигляду. Що полює навіть на ос. Саме вона й нагадала Климуку ту загадкову і незрозумілу історію, якій Вест досі не знайшов жодних зрозумілих пояснень. Втім, коли маєш справу зі СВІБ, подібному стану речей дивуватися не доводиться.