Розділ 12

Ні, з цим самобичуванням саме треба зав'язувати! Бо з таким настроєм далеко не запливеш!

Вест із задоволенням сплюнув би в'язку і гірку слину, що накопичилася в роті, але для цього треба зняти маску, що у функціонуючому гідрокостюмі зробити не так просто. Адже він не розуміє, що людині лише сплюнути закортіло, тоді як порушення герметичності — форс-мажор, небезпека для життя!

«І знову думки розлазяться, як перегріта плівка, ще й не про те! Зберися ж нарешті!»

Вест зціпив зуби, прикинув по комунікатору відстань, напрям і спробував увійти в робочий ритм. На якийсь час йому це навіть вдалося. Але монотонність рухів, як будь-яка механічна робота, чи перестук коліс поїзда, мають властивість заколисувати. Тобто відключати контроль свідомості і звільняти те, що в кожного заховано під бронею розуму та самоконтролю.

Рефлексія і докори совісті — жахлива річ. Не дарма говориться, що так залякати людину, як вона може зробити це сама за допомогою власної ж уяви, не вдавалося ще жодному кату. Та чого там кажуть… Тільки вдумайтесь у саме звучання «гризота»! Тобто гризе зараза, точить, як шашель дерево. Невтомно, добираючись до самого нутра.

Вест навіть застогнав.

«Та що таке?! Коли все це закінчиться?»

Він нікому нічого поганого не робив! У тому, що сталося з Тонею, немає його провини! І все! Крапка!

— Та ви пішли в дупу! — від надміру емоцій останню фразу Климук навіть уголос промовив. Але, на жаль, як не гнівайся, як не лайся — а від самого себе нікуди не втечеш, і намагатися не варто.

Від ще більшого розладу та вибору слів зі списку нецензурних хлопця врятував час.

Вест і не помітив, як опинився в зоні чергового радіомаяка. Причому вийшов до нього напрочуд точно. І коли буй показався на поверхні, Весту залишалося лише протягнути комунікатор, щоб отримати четверту точку маршруту. Вона була точно в протилежному напрямку. Мабуть, з метою економії обладнання, організатори запливу вирішили просто поганяти курсантів між двома маяками.

Це полегшувало завдання, але не покращувало ситуації. З розбурханою уявою треба було щось терміново робити!

І тут Вест згадав про подарунок старшини Змія — ангельську шпильку.

На втрату орієнтації у просторі, як і на судому м'язів, скуйовджені думки скидалися мало, але якась спільність все ж відчувалася. Організм функціонував з перебоями.

Вест ліг на спину і підтягнув до грудей ліву ногу. Саме на кінчик ласти він примудрився пристебнути шпильку. Будь-яке інше місце було б занадто помітним, або (після натягування костюма) недоступним.

Тепер головне було зняти її так, щоб мініатюрна штучка не вислизнула із затягнутих у прогумовану тканину рук.

Стоп! А навіщо шпильку витягувати? Чим, наприклад, палець гірший за будь-яку іншу ділянку тіла? Зате завдання відразу стає значно простішим. Навіть витягувати ангельську штучку немає потреби. Звільнив вістря з затиску і коли собі пальці. Хоч усі поспіль.

Ну, щодо всіх Вест, звичайно ж, погарячкував. Спочатку вистачить і одного. Але вже без жалості до себе коханого. Колоти, то колоти.

— Трясця! Це ж боляче!

Вістря шпильки спрацювало як справжнє жало. Добре, що не витягав. За сукупністю відчуттів випустив би напевно.

Вест почекав кілька секунд, прислухаючись до себе, і з полегшенням зрозумів — стародавній засіб чи спосіб подіяли. Голова очистилася від зайвого вантажу і відразу нагадала, що час не стоїть на місці. І навіть заради такого важливого експерименту ніхто не зупиняв хронометр. Треба плисти. Причому швидко!

І все-таки Вест дозволив собі витратити ще кілька секунд. Треба було застебнути шпильку. Втратити таку цінну річ не хотів.

Климук зворотну процедуру зробив спритніше, хоч і вколовся при цьому повторно. Але зовсім трохи. Можна було й уваги не звертати, якби не море.

Бо тієї миті, коли Вест відчув другий укол, воно ожило!

Це ніяк не виявлялося зовні, а от на емоційному рівні Вест зрозумів, що море його впізнало і дуже зраділо. Майже як того ранку, коли він пішов купатися разом із незнайомим офіцером. Тільки зараз воно більше не лежало віддалік у куточку, а нагадувало збудженого пса, що радісно пританцьовує навколо і вихляє хвостом. Пса великого, сильного, готового вбивати ворогів, але безмежно відданого своєму другові та господареві. Причому саме в такому порядку.

 — Цього мені тільки не вистачало!

Вест сердито плеснув долонею по воді.

— Не до тебе зараз! Одчепися…

Про те, що час закінчується, а плисти ще майже цілий кілометр, Климук тільки подумав, але море його зрозуміло. Той здоровенний пес не образився, а підставив спину і поніс Веста туди, де ось-ось мав виринути черговий буй.

Вест ніколи не плавав на дельфіні, тільки бачив у кіно, але приблизно так собі це й уявляв. Під його грудьми та животом, крізь тканину гідрокостюму відчувалося щось дуже велике. Не таке велике, щоб злякати, але досить сильне, щоб нести на собі людину зі швидкістю катера.

— Тихіше…

Це може здатися неправдоподібним, але Климук подумав не про дива, що відбуваються з ним, а про те, як все це виглядає збоку. Тому що курсант, котрий мчить наче глісер по морській гладі, не міг не привернути увагу членів комісії. А Весту зовсім не хотілося відповідати на зайві запитання. І особливо ті, які можна пов'язати разом із нещасним випадком, що стався з Антоніною Мухіною.