Розділ 10

Всупереч існуючій серед обивателів Імперії думці, що в Оджаку між курсантами не робиться відмінності за статевою ознакою і висновку, котрий ще більше лоскоче їхню цікавість, що в казармах дівчата і хлопці живуть разом — насправді нічого подібного і близько не було.

У бойових підрозділах бійці справді жили відділеннями, а то й взводами, що формуються на змішаній основі. Але там були дорослі люди, які перейшли двадцятирічний рубіж і вже відповідали самі за себе, щодо особистого життя. Та й умови інші, не до комфорту та роздільного облаштування. Траплялося, що житловий модуль контубернії* (*У давньоримській армії контубернія (contuberniа) або «товариство намету», тобто загін з 8-10 легіонерів, які жили в одному наметі і були найменшим структурним підрозділом піхоти. Аналог у кінноті — (decuriа) декурія) переносився в інше місце менше ніж за добу.

Ну, а територія тренувального табору умовно поділялася на чоловічу та жіночу половини. Винятково за принципом розташування спальних місць. Жодних інших обмежень у переміщенні особового складу не передбачалося ні Статутом, ні традиціями Оджака. У тому числі й після відбою… Крім тих, які мають виконувати всі майбутні яничари, незалежно від строку навчання.

Ниточка, побачивши Веста, спочатку радісно кинулася до нього. Але пробігши лише кілька кроків, зупинилася, завмерла на мить, а потім розвернулась і швидко попрямувала назад. Але цей маневр дівчина теж не завершила до кінця. Оскільки, метрів за три, знову зупинилася.

— Олю? Ти чого?

Від здивування Вест навіть згадав її ім'я, хоч уже давно ніхто, у тому числі й викладачі, інакше як Ниточкою курсантку не називали.

— Стривай!..

Дівчина розвернулася до Веста обличчям, але з місця не зрушила. І тільки руки її — то смикали формену сорочку, то намагалися повернути назад під пілотку локон, що вперто вибивався назовні.

— Привіт!

— Доброго дня.

Дівчина хмурилась і дивилася на хлопця мало що не вороже.

— Виписали?

— Так, здоровий і придатний… — засміявся Вест.

— Воно й видно. Гаразд, я пішла… — дівчина спробувала розвернутися в черговий раз.

— Гей, подруго? — Вест схопив її за руку. Ниточка здригнулася, але руки не забрала. — Що з тобою?

— Нічого… — голос дівчини звучав як згенерована компом синтетична мова, рівно і без краплі емоційності.

— Та трясця! — Вест навіть розлютився. — З глузду ви тут всі збожеволіли, поки мене не було? Що у біса відбувається? Стас казав: ти про мене справлялася щодня?

— І що з того? — Ниточка трохи почервоніла і квапливо вивільнила руку.

— Нічого… — Вест розгублено знизав плечима. — Просто, ось він я. Прямо перед тобою.

— Мені станцювати на радощах?

— Олю, ну перестань. Що за дитячий садок? Я тебе чимось образив?

— Ні, — дівчина відвела погляд і опустила голову.

— Тоді, навіщо вся ця вистава? Та ще й на очах усієї орти?

— А ти соромишся, так?! Боїшся, товариші донесуть Тоні, що поки вона в «акваріумі» плавала, я тебе спокусити хотіла?

Ниточка раптом ожила, наче знята з запобіжника пружина. Сама схопила Веста за лікоть і потягла кудись убік.

— Ходімо, ходімо!

— Та куди ти мене тягнеш, божевільна? Вгамуйся…

Вест не те щоб відбивався чи упирався, але відчував себе якось безглуздо і безпорадно.

— Поясни толком, а ноги я й сам вмію переставляти.

— Ну, ти ж не хотів говорити на очах у всіх, от я й шукаю затишний куточок.

— Обід пропустимо…

— Нічого. Я тобі таке покажу, що ти надовго апетит втратиш… — тепер Ниточка знову заговорила зло, з надривом.

— Фіга собі… — промимрив Вест, але впиратися перестав. Що б там не було, а глянути варто. Занадто мало у світі речей, здатних довести до такого стану тиху та м'якосердечну дівчину.

Взагалі навчальний табір, як і будь-яке інше армійське господарство, з часів стоянок римських легіонерів, забудовувався так, щоб вся його територія добре проглядалася вартовими з усіх боків. Але, молодь, методом спроб і помилок, давно вирахувала та зафіксувала добрий десяток місць, де, за бажання, можна було відносно безпечно усамітнитися, не залишаючи межі частини.

В одну з них, Ниточка і притягла Веста.

— Ну? — хлопець демонстративно озирнувся. — І що я маю тут побачити?

Замість відповіді дівчина витягла з кишені шортів свій комунікатор. Ткнула пальцем у екран, оживляючи його, а потім простягла Весту.

— Читай.

— Це мені?

— Читай. Сам зрозумієш… — Ниточка буквально засунула комунікатор Весту до долоні і відвернулася.

— Гаразд…

Вест ще роздумував, читати чи ні, а очі вже ковзали по тексту на екрані.

«Олечко! У мене до тебе буде величезне прохання. Сама я не зберуся... Але й терпіти більше нема сил. Благаю, скажи йому, щоб не приходив більше. Бачити його не можу!.. Аж трясе всю, як він мене торкається…»