Розділ 6

— Дозвольте на два слова, Хаїм-ага… — військовий лікар рішуче підвівся з лежанки і ступив до дверей свого кабінету.

— Добре… — черговий офіцер пружно скочив на ноги, нагадуючи мисливського пса, який ледве стримував азарт. — А ти, боєць, подумай. І раджу, припинити брехати. Ми все одно дізнаємося правду, але твоєї заслуги в цьому не буде.

Вест ледь помітно знизав плечима. Адже він нічого не приховував, а якщо правда на саму себе не схожа, у чому його вина? Ось тільки з морем і справді накладка вийшла. Ще вчора він точно не повів би Тоню до води. Тут ортний прав на всі сто. Невже одне єдине ранкове купання з тим незнайомим офіцером так його змінило? Дурниця… Так не буває! Справді? А як буває?

Вест прислухався до розмови, що відбувалася в кабінеті. Йому й напружувати слух не довелося. Звичні командувати, обидва офіцери і не думали знижувати голос, незважаючи на те, що перебуваючи наодинці, перейшли на дружній тон.

— Ну, і які в тебе ще таємниці, Валентине?

— Та нема ніяких таємниць, Хаїме. Просто запитати хотів: ти до чого сюди безпеку приплів?

— А що? Нехай кадет понервується. Зговірливішим буде.

— Я дивуюся, Хаїме. Ти забув: кого і як беруть у яничари?

— Трясця! Хочеш сказати… — простяг той. — Та ну, я ж не вчора народився і сам більше двадцяти років в Оджаку лямку тягну. І, звичайно, знаю, що всім нам змінюють біографію, але щоб так глибоко… Ти впевнений?

— Хаїме, ми вторгаємось у заборонену зону… — військовий лікар заговорив тихіше, але Вест, як і раніше, цілком виразно чув кожне слово. — Ти не маєш відповідного допуску, а я не маю права розголошувати. Але, повір на слово: швидше за все, записи в його особистій справі, як і те, що зараз у голові хлопця — штучна пам'ять. Стверджую, як медик. Вся перезаписана інформація в нормальних умовах абсолютно надійна, але, на жаль, дає збої в пікових ситуаціях. І в цьому її кардинальна відмінність від справжніх спогадів людини.

— А в чому нестандартність ситуації?

— Ну ти даєш… — хмикнув Сокотнюк. — Старієш… Зовсім забув, що з нами жінки роблять? Тим більше, юнацька закоханість! Гормональний шторм — це не жарт.

— Так, — зітхнув черговий офіцер. — І справді, почав забувати. Там… — помовчав. — Не до цього було.

— Ясна річ. Ну, а тут чого дзьобом траскаєш? У такій оранжереї та не знайти собі квітку до душі?

— Тут... Віриш, Валю, дивлюся я на цих веселих та безтурботних цуценят, а бачу не хлопців і дівчат, а побиті бойові машини і гори понівечених трупів. А ти кажеш...

— Але тебе вхопило! Як же ти пройшов комісію, капітане? Трясця… З огляду на нашу дружбу, докладну писати я не стану, але з завтрашнього дня будемо з тобою працювати. Не можна так себе запускати.

— Та в нормі я, чого ти...

— Розберемося. А тепер пішли назад. І дуже тебе прошу, Хаїме, дозволь мені самому провести розмову. Інакше ми й до обіду не почуємо, що там сталося.

Черговий офіцер промовчав.

— Ну, ти як, боєць? Готовий продовжити розмову? У тебе було достатньо часу, щоб усе пригадати.

— Я й не забував… — промимрив Вест і аж побілів весь.

— Тихо, тихо... Ти чого? Тобі зле?

— Нормально. Тільки голова закрутилася.

— Ну, це минеться. Але як раптом що, одразу кажи.

— Добре.

— От і славно. Тоді розповідай.

— Ну, ми перебралися за огорожу та й побігли до моря. Там роздяглися і полізли купатися. Побовталися трохи. Кілька хвилин, не більше. Потім Тоня заверещала…

— Стоп, — військовий лікар знову схопив Веста за зап'ястя. — Не хвилюйся. Порахуй до десяти, а потім постарайся слово в слово повторити, що саме кричала дівчина.

Вест слухняно проробив необхідну операцію, а потім невпевнено промовив:

— Точно не пам'ятаю… Щось про те, що вода печеться. А може, й не вода…

— А ти що сам відчував? Ти ж теж у морі в цей час був?

— Нічого. Вода як вода. Мокра, тепла, солона.

— Угу. А далі?

— Тоня до берега кинулася. Вибігла і одразу впала. Я до неї…

— Вона ще щось казала?

— Ні. Коли я підбіг, вона вже й не дихала, здається...

— А чому ти не зробив штучного дихання? Вас же вчили.

— Не знаю… — Вест потер лоба. — Мені здалося… Вона виглядала так жахливо… І я подумав… Загалом…

— Ну, сміливіше, — підбадьорив хлопця лікар.

— Я чомусь зрозумів, що не можна гаяти ні секунди. І що допомогти їй можна лише тут. А будь-яке зволікання…

— Так, хлопче. Все ти правильно зробив… І хоч я поки що не можу зрозуміти, в чому причина такої дивної, гм… алергії, але діяв ти єдино правильним способом. Ще хвилина-друга, і цілком можливо, ми не змогли б витягнути дівчину. А так, поплаває твоя красуня кілька днів в «акваріумі», відростить нову шкіру, відпочине тиждень-другий в ізоляторі і ще гарнішою стане.