Розділ 3

Втомившись за день, орта майбутніх яничарів, міцно спала, і тільки днювальний тинявся просторим приміщенням казарми, як живе втілення Морфея. Позіхаючи з ризиком вивихнути щелепу. Стас тому й не сідав, що боявся миттєво заснути. Глянув на наручний хронометр і підійшов до ліжка Веста Климчука.

— Гей, Ромео! Північ наближається!

Вест трохи розплющив одне око, щось незрозуміло пробурмотів і знову провалився в сон.

— Ну як знаєш. Моє діло прокукурікати, а там нехай хоч і не світає... — Стас трохи почекав і повторив спробу. — Гей, лежню. Курсант спить — служба йде? Тобі не соромно? Джульєтта, мабуть, уже зачекалася. Тремтить, мерзне, бідолаха, а зігріти нікому. Їхня світлість спочивати бажають…

Вест повернувся на бік і вимовив кілька цілком виразних звукосполучень, які, за наявності фантазії, можна було скласти в фразу, що має сенс. Ось тільки цей сенс був образливим як для Стаса, так і для Джульєтти.

— Ну, ти взагалі, — обурився днювальний і штовхнув Веста сильніше. — Сам же просив розбудити!.. Вставай, тобі кажуть.

Той схопився і, як і раніше, не розплющуючи очей, став звично одягатися.

— Тихо, тихо… — дивитися з боку на товариша без усмішки міг тільки такий же курсант Оджака. — Не поспішай, бо встигнеш.

— Тривога? — зашнурувавши кросівки, Вест глянув на днювального осмислено.

— Тоня...

Стас відповідав тихо і однозначно, хоча цілком міг говорити на повний голос. Окрім команди: «Орта, підйом!» або сирени тривоги курсанти, швидше за все, проігнорували б навіть трубний голос, що сповіщає кінець світу.

— Тоня? — повторив Вест, потягаючись і протираючи очі. — Тоня?! — він, як пружина, розвернувся всім корпусом у бік електронного табло настінного годинника. — Котра година?!

— Не шебаршись, встигнеш. Я тебе із запасом у п'ять хвилин підняв.

— Дякую, Стасе. Ти справжній друг.

— Ага, я це щойно чув… — посміхнувся той. — А якби Тоня дізналася, куди ти нас посилав, то сумніваюся, що…

— Та гаразд тобі, — Вест тицьнув по-дружньому кулаком товариша в живіт. — Сам і не таке, спросоння несеш.

— Це точно… — погодився Стас. Потім задумливо додав. — Знаєш, мені здається, що й дівчата наші, у схожих ситуаціях, не дуже вибирають вирази. Ну, коли їм не треба вдавати з себе тендітних принцес.

— Я спитаю… — кивнув Вест, хапаючи з тумбочки рушник. — Скажу, що ти цікавишся.

— Та йди... Я серйозно.

— І я не жартую… — Вест спритно ухилився від завданого товаришем швидкого і не акцентованого кресент-кіка. — Гей, ти чого? Мені зараз фінгал зовсім не потрібний.

— Не хочеш, щоб тебе били — не наривайся, — копіюючи голос ортного, повчально промовив Стас. — Дякую… Думав, засну…

— Ну, пильнуй далі, — Вест змахнув рукою, ніби віддаючи честь і квапливо вийшов із казарми. Незважаючи на те, що товариш розбудив заздалегідь, час уже підтискав. Рівноправність рівноправністю, але все-таки недобре змушувати дівчину чекати на себе занадто довго. А той, хто цього не розуміє, ризикує друге побачення провести в гордій самоті.

  Перший відрізок «стежки насолоди» у всіх курсантів пролягав в одному напрямку: казарма-санвузол. На цьому етапі самоволки ще можна було не побоюватися зустріти чергового чи когось іншого з офіцерів, що затрималися в таборі. Кожна жива істота має право справляти природні потреби у будь-який час, незважаючи на команду «Відбій». Тому по доріжці, котра веде у бік споруди, що окремо й скромно стоїть у дальньому кутку табору, курсанти брели на повний зріст. Хто справді потребуючи усамітнення, а хто — лише вдаючи сонних, щоб не вибиватися із загальної маси — при цьому уважно поглядаючи на всі боки, чи все спокійно? Чи немає де сторонніх очей із середовища викладацького та виховного складу?

Перевірившись, самовільники переходили до здійснення другої частини плану, спрямованого на задоволення інших потреб. Хоч і з того ж числа природних, але тих, що лежать дещо в іншій площині.

Переконавшись, що навколо нікого немає і ніхто не помітить його маневру, Вест не зайшов у двері санвузла, а пригнувся, в три стрибки обігнув будівлю по найкоротшій траєкторії і опинився в глухій зоні, що не проглядалася з жодної точки табору. Тепер залишалося лише подолати триметрову зовнішню огорожу. Для цього, на задній стіні санвузла кимось, як жартували курсанти, ще за «доісторичних» часів, був укріплений пожежний щит, до комплектації якого входили: вогнегасник, багор, сокира, конічне відро, лопата і… приставна драбина!

Драбина, до речі вже виявилася приставленою до огорожі, а отже, Стас цілком міг мати рацію, і Тоня випередила Веста. Але, з більшою мірою ймовірності, вони були не єдиною парочкою, котра вирішила провести сьогодні деякий час ночі поза розташуванням частини. Випромінювання випромінюванням, а юний вік брав своє.

Загалом це розуміло (або згадувало себе в ці роки) навіть високе начальство, і за весь час існування на Інокині навчального табору Оджака жодного курсанта (або курсистку) ще не виключили за порушення внутрішнього порядку в такий спосіб. Але й поблажок для тих, хто попадався при облавах, що періодично влаштовувалися офіцерами, теж не належало. Особливо якщо самоволка була не першою. Порушників тиждень ганяли за програмою, яка передбачає подвійні навантаження. Тож усі невитрачені запаси юної енергії сублімувалися в одне-єдине бажання: поспати хоч три години поспіль.