Розділ 2

Зараз, коли до підйому залишалося не менше півгодини, табір виглядав напрочуд пустельним і безлюдним. А тиша стояла така, що сюди виразно долинали звуки морського прибою. Хоча до узбережжя було майже два кілометри. До речі, також вигадка військових психологів. Мовляв, захочуть кадети викупатися — заразом, і зайвий крос пробіжать. Два в одному флаконі. Корисно та приємно. А що після зворотного шляху, та за такої спеки, прийшовши до табору, треба знову під душ лізти, це вже дрібниці військових буднів.

Задумавшись, Вест навіть не помітив незнайомого офіцера-наставника, що стояв неподалік, з нашивками ортного командира і отямився тільки почувши команду:

— Кадет Климчук, до мене!

Вест здригнувся від несподіванки, але тут же кинувся до ортного.

— Одабаші, кадет Климчук за вашим наказом прибув!

— Чому не спиш, кадет? Живіт прихопило?

— Ніяк ні, одабаші! Здоровий!

— Тоді, поясни. Чому схопився до підйому?

— Виспався.

— Справді? — ортний уважно оглянув хлопця, який бадьоро стояв перед ним навитяжку і добродушно, не по-статутному додав. — Що ж, Весте, схоже ти першим із цього набору зробив крок на наступний щабель розвитку. Подивимось, подивимось…

А потім уривчасто наказав:

— За мною, бігом марш!

Вест механічно виконав команду і лише через кілька хвилин зрозумів, що плямисті, як маскхалат, куполоподібні бараки тренувального табору залишилися позаду, а вони з офіцером-наставником біжать до моря.

Ця пробіжка мало чим була схожа на марш-кидки, що вже стали звичними. Легко пересуваючи ноги, без додаткового навантаження на плечах, та глибоко вдихаючи грудьми, не стягнутими ременями форми та спорядження, повітря, що пахло морем, Вест ніби ширяв над щільним піском. Дивуючись, що вперше за півроку звернув увагу на вишукану красу тутешнього пейзажу. Особливо вражали напівпрозорі, скляно-тендітні стовбури карликових олив, що єдино прижилися на Інокині, примудряючись знаходити вологу і збиратися в гайки навіть на схилах барханів.

Хоча, з іншого боку, що тут дивного? Так, до моря і назад бігалося не одну сотню разів, але неодмінно в строю. А пересуваючись у колоні, бачиш лише потилицю та спину товариша. Крутити при цьому головою і дивитися на всі боки не рекомендується. Простіше простого збитися з кроку, дихання і створити проблеми не тільки собі, але і всій орті. Незаперечний армійський закон злагодженості та взаєморозуміння — дій як усі. Це ж на яке диво перетворилася б, скажімо, самохідка, якби хоч один трак з її гусениць вирішив помилуватися навколишніми красотами? Так і солдатський стрій міцний монолітністю та цілеспрямованістю.

Зате тепер, коли офіцер-наставник довірив Весту охороняти свою спину, дивитися в обидва було прямим обов'язком кадета. І хоч на Інокині ніщо і нікому не загрожував бойовий Статут, просочений кров'ю загиблих бійців, категорично забороняв яничарам, незалежно від звання та досвіду, будь-які поодинокі переміщення за межами табору чи бази.

Вперше опинившись напарником у офіцера-наставника, Вест так перейнявся своєю значимістю, що ледве не влетів у спину ортному, коли той зупинився біля кромки води.

Лагідне й тихе, як і вся Інокиня, прозоро-синє море віддано і смиренно лежало біля його ніг, теплими язиками хвиль, вилизуючи спітнілі підошви людини. Тільки хвостом не виляло...

— Подобається? — несподівано спитав одабаші.

— Дуже! — щиро відказав Вест. — У нас, на Обстинатці, навіть ставки штормлять.

— Смішно, — посміхнувся куточками губ офіцер, даючи зрозуміти кадетові, що оцінив гумор.

— Які жарти, — трохи спантеличено глянув на наставника Вест. — Без страхувальної линви, у воду навіть у легкому гідрокостюмі далеко не кожен наважиться залізти. Та й то треба спочатку допуск у рятувальників отримати.

— Он як? — здивувався наставник. — А хіба ти не з Альфи Тельця?

Той факт, що офіцер-наставник не знає кліматичних особливостей Обстинатки сам по собі, ще нічого не означав, — чи ж мало в освоєному Імперією просторі планет, — але те, що він не ознайомився з біографією кадета, наводило на певні роздуми. І в інший час Вест обов'язково насторожився б, склавши разом два і два, але безтурботність моря та всієї навколишньої природи, зіграли з хлопцем поганий жарт.

— Ні, мої батьки змінили місце проживання і перебралися на Гею, коли мені виповнилося одинадцять років. А наступного року… — Вест проковтнув в'язкий грудок, що підступив до горла і трохи сипло закінчив. — Я залишився один…

І тут наставник здійснив ще один не статутний вчинок. Ступнувши ближче, одабаші з незрозумілою ніжністю погладив кадета по коротко остриженому волоссю.

— Нічого, хлопче. Тримайся... Тут усім доводилося втрачати рідних та близьких. На жаль, так улаштований світ. І чим старше ти стаєш, тим частіше стикаєшся з цією неприємною стороною життя.

— А ось і ні! — зло вигукнув Вест, відсуваючись від офіцера. — Я ніколи більше не ридатиму на похороні. Я — яничар!

— Це так, — кивнув головою наставник. — З благословення Імператора Оджак надає кожному у нас шанс залікувати старі рани і спробувати не нажити нових. Ось тільки життя, кадете, як вода, зможе проникнути навіть у саму мікроскопічну тріщину. Якщо тільки ти не маєш наміру постійно, до самої смерті, ходити в гідрокостюмі і всюди тягати за собою страховочну линву.