Розділ 7

-будемо обійматися?-запитує п'яненько, поки я намагаюся в кишені його! штанів знайти ключі від його! квартири.

Так, поза в нас якраз і схожа на ту, що для обіймів, але то все тому, що цього двадцятирічного п'яничку в машині розвело ще гірше і ми ледве з машини доповзли до ліфта, а потім і до дверей. І здавалося б, що перешкод більше бути не може, але ключів, зараза, ніяк знайти не можемо, тому треба тут нам вимушено пообійматися, щоб потрапити до квартири.

-ага, а потім цілуватися почнемо. З язиком!-ну нервів на цього твердолобого нема. Пропонувала ж йти до мене, але він відмовився, щось там пробурмотавши про те, що в мене лише одне ліжко, про мої короткі піжами і ще там щось про тортури.

Одним словом -  все дуже цікаво, але нічого не зрозуміло.

-о, знайшла, нарешті!-аж сама втішилася, коли знайшла той ключ,- слухай мою команду, стоїш на ногах, бажано не падаєш, поки я відмикаю двері, ясно?-і зиркаю на Данила погрозливо.

-так, капітане!

Поки Данило тримався за стіну, я швиденько відкрила двері і ми буквально впали у квартиру, в все тому, що ця годована дупа важча за мене у два рази і ледь мене не роздавив.

-я в душ і зараз повернуся,-ледве вимовив і змився. Може хоч протверезіє трохи.

Поки рибонька моя хлюпається, я вирішила зварити бульйон на завтра, бо в кого буде головка бобо на ранок.

В холодильнику знайшла мирквину, куряче стегенце, підозрюю, що то  тітка Наталя передала із села домашнє. Поставила варитися все, додала лавровий лист, перець духмяний одразу горошком накрила кришкою і готово.

Прислухалася до звуків у квартирі, але вода у ванній кімнаті не лилася, в це означає, що Данило точно помився.

-ти там впорядку?-стукаю, та у відповідь тиша. Втонув чи що?-Якщо ти без трусів, я не винна, заходжу.

Даня сидів на бортику ванної, спершись на руки і глибоко дихав. 

-ей, Дань, тобі погано, так?-питання, звісно, риторичне, бо бачу, що погано.

-мг, мене нудить і голова крууутиться,-показує в повітрі рукою ширяння якогось підбитого вертольота.-От ідіот і навіщо ж пив?!

Питання знову риторичне, тому мовчу і йду до аптечки шукати щось, що може допомогти від нудоти, але нічого там і близько такого нема. Одна таблетка від головного болю, вата, бинт і сильне знеболювальне, підозрюю, що куплені вони недавно, коли Данило зламав ногу. Ну що ж, нічого з цього йому не допоможе, треба брати ситуацію в свої руки.

-ходи но сюди, отак, підстав руки під кран і намочи їх у холодну воду, в потім помий ними шию і обличчя,-допомагаю йому піднятися і підійти до раковини,-зніми геть футболку - буде легше від прохолоди.

Даня виконав всі мої прохання і стояв спершись на раковину. 

-легше стало?-вдивляюся в збліднілого друга-п'яничку.

-трошки,-його мова була вже не такою заплутаною і погляд ніби сфокусованішим став, та й на щоках рум'янець з'явився, що вже хороший знак.

-я піду до себе, там в мене є така чарівна пігулка, яка тобі завтра точно не завадить,- допомагаю йому дійти до вітальні, укладаю на диван, приношу сюди тазик, ну раптом що і бігом мчу додому, одна нога тут, а друга там. Перед виходом ще йду на кухню глянути як там мій бульйон.

Дрібочу швиденько і вже за десять хвилин я в себе під дверима. У ванній кімнаті в аптечці знаходжу те, за чим ішла і, прихопивши з холодильника тірамісу, яке сама готувала, іду назад.

Як я вже раніше згадувала, готувати я вмію і люблю, бо ще з самого дитинства любила з мамою поратися на кухні. 

В нашій сім'ї є така установка-традиція, що в хаті завжди має бути домашня свіжа їжа. Мама з татом готувати вміють обоє, тому для мене не рідкістю було побачити тата в милому фартушку біля плити - він завжди казав, що його дружина у цьому домі - господиня, а не рабиня, тому коли мама не могла готувати, це робив тато або коли мама готувала, то він завжди їй допомагав. Я обожнювала ті моменти, коли ми на нашій затишній кухні  збиралися ввечері і говорили про все на світі. Батьки готували, а я всідалася на диванчик у кутку кухні і милувалася їхніми теплими стосунками, десь милими обіймами і посмішками, слухала дорослі розмови і сама розповіда про свої дитячі справи, це було так атмосферно і душевно. Вже трохи доросліша я дивилася на батьків, їхнє кохання, пронесе крізь роки, і казала собі, що я обов'язково маю побудувати саме такі стосунки у своїй сім'ї. Я за свої двадцять років жодного разу не чула, щоб вони обзивалися чи гиркалися. Так, вони точно сварилися за роки шлюбу, але я цього не бачила і ніколи не чула. 

За теплими спогадами я й не помітила, коли прийшла до будинку Данила і тут згадала, що ключів я не маю, а без тієї металевої таблетки для домофону у квартиру я не потраплю, западало. 

Довго дзвоню в домофон в надії, що Данило не відрубився. І о нарешті чую такий хриплий голос, що мимоволі відсахуюся, напевно все-таки спав, але важко не прокинутися від звуку домофона, тут аби не обмочитися з переляку.

-алло, я слухаю.

-Дань, впусти мене, будь ласка, я забула ключі...,- не встигаю договорити, як чую характерний звук пікання дверей, який сигналізує, що двері відчинено.

-ну як ти тут? Легше стало? Може їсти хочеш там напевно бульйон готовий вже.

Від їжі Данило відмовився, повідомивши, що йому полегшало і він краще спати піде, не голодний. Ну а я що, двічі просити не буду, не маленький. Втоптала половинку свого ж тірамісу і, постеливши собі на дивані, пішла в душ після завтра важливий екзамен, а мені завтра треба до нього гарненько підготуватися і ще Данила на ноги ставити.