Розділ 58

Ася

До випускного залишалося чотири дні. Настрій так і не з’явився.

Після розмови з Ігорем стало не легше — лише складніше. Раніше все здавалося простим у своїй болючій визначеності: мене зрадили, треба пережити й відпустити. Тепер же правда виявилася зовсім іншою, і від цього хаосу в голові стало ще більше.

Я не знала, що робити з цією правдою. Не знала, як дивитися в очі мамі, яка беззастережно вірила Таті.  Не знала, як поводитися з самою Татою, яка після тієї сцени стала ще холоднішою. І найгірше — я не знала, як поводитися з Ігорем.

Я кілька разів ловила себе на тому, що відкриваю наш чат, перечитую його короткі повідомлення й зависаю над клавіатурою, не знаючи, що відповісти.

Ігор: "Я чекатиму."

Ігор: "Все гаразд?"

Кожне з них стискало щось усередині.

Ліда наполягала, що мені потрібно відволіктися.

Ідея піти на випускний належала саме їй.

— Якщо ти залишишся вдома, то просто цілий вечір страждатимеш в ліжку, — категорично заявила вона телефоном. — А так хоча б красиво постраждаєш у сукні з гарним пейзажем і п’яними однокласниками. Тільки не думай топитися.

Я мимоволі всміхнулася.  

Мама, почувши, що я все-таки збираюся йти, лише пирхнула.

— Якщо не підеш, менше клопоту буде.

Її тон був таким байдужим, що мені раптом стало неприємно не від слів, а від того, як легко вона могла це сказати.

Я промовчала. Уже навчилася.

За ці кілька днів я ще раз спробувала поговорити з Татою, вона приїздила, аби поговорити з мамою.

Вона спокійно різала овочі для салату, ніби між нами ніколи нічого не сталося.

— У Ігоря інша версія того ранку, — сказала я прямо.

Вона навіть не здригнулась. Лише повільно поклала ніж.  Подивилась на мене так, ніби бачила перед собою чужу людину.

— Ти справді настільки егоїстична, що готова повірити чоловікові лише тому, що тобі так зручно?

Її голос був рівним. Майже байдужим. Саме це вразило найбільше.

— Я просто хочу знати правду.

— Правда в тому, що в мене більше немає сестри.

Цю фразу почула мама. Вона саме зайшла на кухню й завмерла в дверях.

А потім різко сказала:

— Я ж казала. Домашній арешт треба було продовжити. І ніякого випускного і дня народження влаштовувати не варто.

Це вже був перебір. Навіть тато втрутився. Спокійно, але твердо.

Він пояснив, що всі іспити складені, що випускний буває раз у житті, і що половина класу після літа піде до коледжів і технікумів, а наступні два роки склад класу майже повністю зміниться.

— Нехай іде, — сказав він. — Це її вечір.

На диво, мама не сперечалась.

І ось тепер я стояла перед дзеркалом, намагаючись зрозуміти, чи це справді я.

Сукня була ніжно-блакитною.

Легка, з відкритими плечима й тонкими сріблястими бретелями.

Тканина спадала м’якими хвилями майже до колін і трохи переливалась, коли я рухалась. На ногах були сріблясті босоніжки з невеликими підборами.

Ліда, яка прийшла допомогти мені збиратися, одразу заявила, що я виглядаю так, ніби збираюся не на випускний, а розбивати серця.

Волосся вона закрутила великими локонами й частково заколола назад маленькими перлинними шпильками.

Макіяж був легким. Трохи сяючих тіней. Туш. Ніжно-рожева помада.

Я дивилась на своє відображення й дивувалась, як дивно працює життя. Усередині все могло валитися, а зовні ти все одно виглядала святково.

Випускний проходив на теплоході. Коли я  прийшла на набережну, там уже зібрався майже весь клас.

Усі були незвично гарними. Хлопці в сорочках і піджаках, які явно вдягали лише на дуже особливі випадки. Дівчата в сукнях усіх можливих кольорів.

Клацали камери телефонів. Лунали жарти. Хтось голосно сперечався, хто краще вийшов на фото. Я трималася ближче до Галі — моєї сусідки по парті — і Вовчика. Із ними завжди було просто. Без зайвих питань. Без незручних пауз.

— Ти якась підозріло красива сьогодні, — серйозно сказав Вовчик.

— Це комплімент чи претензія? — автоматично уточнила я.

— Попередження. Хтось точно втопиться, побачивши тебе.

Галя пирснула. Я навіть усміхнулась.

Теплохід був прикрашений стрічками, кульками й маленькими гірляндами. На верхній палубі стояли столи з закусками й соками.

Хтось із хлопців одразу почав голосно скаржитися, що вечірка безалкогольна.

— Спокійно, — підморгнув Артем. — Ми все продумали.

За що одразу отримав суворий погляд класної керівниці.

Коли теплохід рушив, усі зааплодували. Почались конкурси. Музика. Тости.

Класна керівниця навіть виголосила довгу зворушливу промову про те, як швидко ми виросли.

Поки вона говорила, хлопці дуже старанно ховали пляшку шампанського під столом. Галя мало не вдавилась соком від сміху.

Було сонячно. Теплий вітер розвівав волосся.  Місто повільно віддалялося. З боку все виглядало майже ідеально. Але всередині мене щось залишалось порожнім. Веселитися зовсім не хотілося.

Я стояла біля борту й дивилась на воду. На сонячні відблиски. На хвилі, які розходилися від теплохода широкими смугами.  Навколо сміялися. Фотографувалися. Танцювали. А я раптом гостро відчула, як сильно мені його не вистачає. Ігоря.

Його тихих іронічних коментарів. Його погляду. Того відчуття спокою, яке з’являлося поруч із ним. Я вже почала шкодувати, що прийшла.

І саме в цей момент помітила катер. 

Спершу маленьку темну точку на воді. Потім — як він стрімко наближається. Наздоганяє наш теплохід. А тоді вирівнюється поруч. Я завмерла. Бо навіть на такій відстані одразу впізнала його.

Катер вирівнявся з теплоходом майже ідеально, і на секунду здалося, ніби вода між нами перестала рухатися.

Я стояла біля борту й просто дивилась на нього.

Ігор тримав кермо однією рукою. В джинсах і білій футболці чи то сорочці. Волосся трохи розтріпане від вітру, погляд зосереджений, але в очах — той самий спокій, який завжди вибивав мене з рівноваги.