Розділ 57

Ігор

Кажуть, лікарі вміють швидко приймати рішення в критичних ситуаціях. Це правда. Коли в операційній починає падати тиск, коли йдуть секунди, коли чужа помилка або твоя власна нерішучість можуть коштувати людині життя, мозок працює холодно, чітко, майже без емоцій.

Ти аналізуєш. Обираєш. Дієш.

Але ніхто не вчить, що робити, коли руйнується твоє власне життя. Коли в тебе на очах йде людина, якій ти найбільше боїшся завдати болю. І ти не можеш її зупинити. Того ранку, після того як Ася поїхала, я ще довго стояв посеред квартири, дивлячись у порожнечу.

Злість накривала хвилями. На Тату. На себе. На власну тупість. На те, що не перевірив телефон. На те, що впустив Тату до квартири. На те, що взагалі дозволив усій цій ситуації зайти так далеко.

Я телефонував Асі безперервно. Раз. Другий. Десятий. На двадцятому виклику почув холодне: абонент поза зоною досяжності. Вона вимкнула телефон.

Написав повідомлення. Одне. Потім ще кілька. Довгі, уривчасті, нервові. Пояснення. Прохання. Майже благання просто вислухати. Усі залишились непрочитаними.

До вечора я вже майже фізично відчував цю безпорадність. Ту саму, яку ненавидів найбільше. Коли нічого не можеш змінити. І саме тому ввечері поїхав до неї. Дорогою весь час прокручував у голові, що скажу. Як поясню. Якщо вона хоча б вийде. Якщо погодиться вислухати. Якщо взагалі подивиться на мене.

Її батько відчинив майже одразу. Побачив мене — і в його погляді не було здивування. Наче він чекав. Кілька секунд ми мовчки дивились один на одного.

— Мені треба поговорити з Асею, — сказав я.

Він важко видихнув.

— Її немає вдома.

Я одразу зрозумів, що це правда. Щось у його голосі не дало засумніватися.

— Скажіть їй, що це неправда. Усе, що вона бачила.

Він потер перенісся, ніби в нього боліла голова.

Потім тихо сказав:

— Ігоре... зараз тобі краще звідси піти.

— Вона має мене вислухати.

— Не сьогодні.

Я стиснув щелепи. Хотів наполягати. Хотів пройти повз нього. Хотів хоч щось зробити. Але раптом зрозумів: це нічого не дасть. Лише погіршить. Тому мовчки кивнув і пішов. Тоді я ще не знав, що це буде найрозумніше рішення за весь той день.

***

Уночі я опинився в барі. Навіть не пам’ятаю, як саме туди доїхав.

Пам’ятаю лише темне приміщення, запах алкоголю й дешевих парфумів, приглушену музику та першу склянку віскі. Потім другу. Третю. Далі рахунок втратився.

Алкоголь не допомагав. Не притуплював. Навпаки — лише робив усе гострішим. Перед очима знову й знову стояло її обличчя в ліфті. Заплакане. Розчароване. Зламане. "Я тобі вірила." Ці три слова били сильніше за будь-який удар.

Коли якийсь тип за сусіднім столиком штовхнув мене плечем, мені вистачило цього як приводу.

Потім були крики. Перекинутий стілець. Чиясь кров на розбитій губі. Чи моя, чи його — вже байдуже. Хтось відтягнув мене назад. Хтось матюкався.

Прокинувся я вже вдома. На дивані. З мокрим рушником на обличчі й пекучим болем у скронях.

— Живий? — пролунав знайомий голос.

Я стягнув рушник.

Сашко сидів у кріслі навпроти, спокійно пив каву.

— Частково.

— Уже добре.

Я сів. Світ одразу хитнувся.

— Ти як … тут?

— Як людина, яка вчора серед ночі витягувала свого ідіота-друга з бійки. Мені зателефонував бармен.

Я криво всміхнувся. Сашко мовчки простягнув мені кухоль.

— Пий.

Кава була міцною, майже жорстокою. Саме те, що треба.  

— Тільки не кажи, що це твій новий спосіб боротися з професійним вигоранням, — Сашко поставив перед склянку води й скептично примружився. — Бо виглядав ти в клубі так, ніби тебе або кинули, або прокляли.

Пальці стискали холодне скло так сильно, що побіліли кісточки. Голова розколювалась після вчорашнього, а в грудях стояло тупе, важке відчуття, ніби всередині залили бетон.

— Можливо, все одразу, — хрипко сказав.

Сашко фиркнув і сів навпроти.

— Ну, судячи з того, де я тебе знайшов, до прокляття ще додався дешевий віскі. Ти взагалі пам’ятаєш, як опинився в тому клубі?

Я заплющив очі на секунду.

Уривки вечора миготіли рваними кадрами. Квартира. Дощ за вікном. Будинок Асі. Коротка розмова. Злість. Дика, задушлива.  На себе. Я пам’ятав мотоцикл. Нічну дорогу. А далі — алкоголь і провалля.

— Частково, — тихо відповів.

— О, це вже хороший початок. Значить, шансів, що ти одружився в Лас-Вегасі, небагато.

Раніше посміявся, але зараз було не весело.

Сашко уважно подивився й повільно видихнув.

— Настільки все погано? Розказуй.

Кілька секунд я мовчав. Потім потер обличчя долонями й заговорив:

— Я повернувся додому після зміни. Втомлений настільки, що ледве стояв. Біля під’їзду сиділа Тата. Сказала, що їй погано. Живіт.

— Це та ненормальна з універу?

— Ага

— І ти, як порядний лікар, потягнув її додому.

— Я не міг залишити людину в небезпеці. Навіть її.

— Уже бачу, де саме ти програв у цьому житті.

Я кинув на нього похмурий погляд, але Сашко лише примирливо підняв руки.

— Мовчу. Далі.

— Я оглянув її. Нічого серйозного не було. Хотів викликати таксі й відправити додому. Пішов на кухню, зробив каву…

Я раптом замовк. Щелепи напружились.

— А потім?

— Потім майже нічого не пам’ятаю. Різко стало погано. Наче мене вимкнули.

Сашко повільно випростався.

— В сенсі “вимкнули”?

— В прямому. Голова попливла. Координація теж. Я навіть підвестись нормально не міг.

— Ігорю…

— Я прокинувся вранці. В ліжку. Вона лежала поруч.

На кухні запала тиша. Навіть звуки з вулиці здавались далекими.

Сашко кілька секунд дивився на мене, ніби намагався переварити почуте.

— Твою ж …

Я коротко гірко всміхнувся.

— Саме так.

— І Ася це бачила, як я розумію?