Розділ 56

Ася

Ліда відчинила двері ще до того, як я натиснула дзвінок. Подивилась на мене. І одразу нахмурилась.

— Так.

Вона відступила, пропускаючи мене.

— Або тебе виключили зі школи, або сталося щось значно цікавіше.

Я криво всміхнулась.

— Хотіла б я, щоб це була школа.

В неї очі полізли на лоба.

— Оце вже цікаво.

Через десять хвилин ми сиділи в її кімнаті з чаєм.

Ліда підтягнула коліна до грудей і дивилась на мене з тим особливим виразом, який з’являвся в неї лише тоді, коли вона розуміла: зараз почує щось серйозне.

— Так, — сказала вона нарешті. — А тепер давай повільно, з самого початку. І бажано словами, а не цим твоїм трагічним мовчанням.

Я зробила ковток чаю. Глибоко вдихнула.

Ліда спершу слухала мовчки. Лише дивилась на мене широко розплющеними очима, ніби намагалася зрозуміти, жартую я чи ні. Але коли стало ясно, що це не жарт, вона мовчки підтягнула коліна до грудей і вмостилася навпроти на ліжку, дивлячись так уважно, ніби боялася пропустити бодай слово.

Я почала з самого початку.

Розповіла, як ми з Ігорем познайомилися зовсім випадково. Як тоді він здався мені просто дивним знайомим надто наполегливим, надто спокійним, надто уважним, занадто дорослим. Як мене це дратувало. Як я вперто його уникала. Ліда вже на цьому моменті фиркнула:

— Тобто ти реально від нього ховалась? Від такого?

Я мимоволі всміхнулася крізь втому.

— Так. Ховалась. Бо щоразу, коли він дивився на мене своїм спокійним, трохи насмішкуватим поглядом, у мене всередині все дивно стискалося. І це лякало. Потім були ті випадкові зустрічі, які чомусь ставали все менш випадковими. Наші розмови. Спершу короткі, ніби ні про що. Потім довші. Про книжки, про музику, про те, чому я ненавиджу алгебру, а він чомусь вважає її майже мистецтвом. Про його роботу в лікарні, про мої іспити, про дитячі дурниці, які він слухав так серйозно, ніби це були найважливіші речі у світі.

Я розповідала про наші прогулянки. Про набережну, де ми танцювали під дощем. Про те, як ми їздили до бабусі в село, про ту жахливу грозу,  про його друзів. Про те, як я притягла кота до нього додому.

Ліда на цьому місці притисла долоню до рота.

— Стоп. Красивий дорослий чоловік, байк, лікар і кіт? Ась, це вже звучить як підозріло добре написаний персонаж.

Я вперше за весь вечір тихо засміялася.

Потім я розповіла, як зрозуміла, що закохуюсь. Не в якийсь один момент, не раптово. Це було схоже на те, як поступово світлішає небо перед світанком, і ти не можеш сказати точно, коли саме настала межа між ніччю й ранком. Просто одного дня я зловила себе на тому, що весь час думаю, що б йому написати. Що радію кожному повідомленню. Що починаю усміхатися ще до того, як відкриваю чат.

І про наш перший поцілунок я теж розповіла. Я посміхнулась. Щиро. На душі знову стало тепло.

Ліда після цього кілька секунд мовчала, а потім видала абсолютно серйозно:

— Ну все. Я офіційно заздрю твоєму драматичному життю.

Я закотила очі, але знову усміхнулася. Потім усмішка зникла.

Я перейшла до батьків. До того, як усе стало складним. До маминих криків, заборон, домашнього арешту, постійного контролю. До спонтанної втечі та ключів, які, до речі, досі лежали в куртці. До тих коротких зустрічей крадькома, до швидких повідомлень, до дзвінків, коли вдома нікого не було.

А тоді — до сьогоднішнього ранку. Розповідала вже тихіше. Повільніше.

Як раділа тому сюрпризу. Як несла продукти. Як уявляла наш сніданок. Як відчинила двері до його кімнати. І як побачила його з Татою.

Ліда завмерла так різко, що навіть перестала кліпати.

— Що?!

Я лише кивнула.

Розповіла про ліфт. Про його погляд. Про те дивне відчуття, що щось там було не так, хоча очі бачили зовсім інше. Про те, як потім Тата прийшла до нас додому й почала говорити, що вони з Ігорем давно кохають одне одного, що я все вигадала, що він просто бавився мною.

Ліда різко підскочила на ліжку.

— Та ну ні. Ні, Ась. Це звучить як максимально дешева маніпуляція.

Я підняла на неї погляд.

— Ти думаєш?

— Я не думаю. Я впевнена.

Вона нервово провела рукою по волоссю й почала ходити кімнатою.

— По-перше, якби вони були разом, навіщо йому весь цей цирк із тобою? По-друге, ти сама сказала: його реакція в ліфті була не схожа на людину, яку спіймали на гарячому. І по-третє…

Вона зупинилась і подивилась на мене дуже серйозно.

— Я, звісно, не знаю цього твого Ігоря. Але з усього, що ти розповіла… він не схожий на брехуна.

Я мовчала.

Бо саме це й не давало мені спокою.

Десь дуже глибоко, під образою, болем і приниженням, усе ще жила маленька, вперта думка: щось тут не складається.

І, мабуть, саме вона не дозволяла мені остаточно його зненавидіти.

З кожним новим реченням очі Ліди ставали дедалі більшими.

— Стоп, — перебила вона десь посередині. — Тобто весь цей час, коли ти казала, що просто "гуляла", ти зустрічалась із тим самим лікарем?

Я кивнула.

— А ще подруга називається, - вона награно образилась.

Ліда застигла. Навіть чай забула поставити. Коли я закінчила, вона дуже повільно видихнула.

— Слухай, я зараз скажу річ, яка тобі може не сподобатись.

Я мовчки кивнула.

— Це або найгеніальніша підстава століття... або твій Ігор абсолютний ідіот.

Я опустила очі.

— Мене зрадила або кохана людина, або сестра, або вони обоє.

Ліда уважно подивилась на мене.

— А ти сама що думаєш? Як все це пояснити?

Я завмерла.

І тільки тоді зрозуміла, що не знаю відповіді. Але раптом згадались слова Соломії Сидорівни : «Не все в житті треба пояснювати. Деякі речі треба встигнути прожити, поки вони самі простягають руку.»

— Я не знаю, Лідо, — чесно сказала я. — Але мені здається… я чогось не бачу.