Розділ 55

Ася

Я не пам’ятаю, як дійшла додому.

Дощ лив так сильно, що за кілька хвилин промочив мене наскрізь, але я майже цього не відчувала. Волосся липло до щік, кросівки хлюпали на кожному кроці, руки тремтіли від холоду, а може, не від холоду зовсім.

Телефон у кишені безперервно вібрував.

Я знала, хто це.

Не треба було навіть дивитися.

Ігор.

Кілька разів я майже дістала його. Майже подивилась на екран. Майже відповіла.

Але перед очима щоразу спалахувала одна й та сама картина: його ліжко, зім’ята ковдра, Тата поруч, його рука на ній.

Я різко витягла телефон, мокрими пальцями затиснула кнопку вимкнення й дивилась, як екран повільно гасне.

От і все. Так буде простіше. Не чути його. Не читати. Не дати собі знову повірити.

Я йшла далі, намагаючись рівно дихати, і вперто повторювала собі одне й те саме.

Він нічого тобі не обіцяв. Жодного разу.

Так, він говорив гарні слова. Так, дивився так, ніби я для нього щось значу. Так, цілував так, що в мене підкошувались ноги.

Але хіба цього достатньо?

Може, це все було лише моєю фантазією. Може, я сама вигадала ту любов, якої не існувало. Може, для нього це була просто... пригода. Тимчасова історія, спосіб відчути себе … не знаю, байдуже.

А я, як остання дурепа, взяла й повірила.

А Татка. Вона ж моя сестра. Найрідніша людина у світі. Та яка б мала завжди підтримати, допомогти.

Я навіть не розуміла, хто з них двох вчинив гірше.

І все ж щось не складалося. Його погляд у ліфті. Той самий, коли я сказала: "Я тобі вірила." У ньому було не роздратування людини, яку викрили. Не вина навіть. Там була паніка. Справжня. Ніби він сам не розумів, що сталося.

Я заплющила очі на ходу. Ні. Досить. Це вже схоже на божевілля — шукати виправдання після того, що побачила власними очима.

Я сиділа на березі річки і не розуміла куди рухатись далі. Де сховатись, аби ніхто не знайшов, не питав, не докоряв.

***

Коли я зайшла додому, годинник показував майже шосту. У передпокої було тепло, сухо й тихо лише перші дві секунди.

Потім мама вийшла з кухні. Побачила мене. І її обличчя змінилося миттєво.

— Де ти була?!

Я мовчки почала знімати мокру куртку.

— Я тебе питаю!

Її голос зірвався майже на крик.

— Ти взагалі забула, що перебуваєш під домашнім арештом? Чи для тебе слово батьків уже нічого не означає?

Я стиснула зуби. Сил сперечатися не було. Але вона не зупинялась.

— Ти знову бачилася з ним, так? Я ж казала! Казала, що так і буде! Ти не слухаєш нікого, думаєш тільки про себе!

І щось у мені обірвалося. Я різко підняла голову.

— Так, казала! — голос зірвався сам. — Дякую тобі за підтримку!

Мама завмерла. Напевно, я вперше так відповіла їй. Різко. Не просто на емоціях, з докором.

— Як ти...

— Не смій зі мною так розмовляти!

Мамині очі спалахнули. Ще секунда — і вибухнула б нова сварка. Але в коридор вийшов тато.

Подивився спочатку на маму, потім на мене. Затримав погляд на моєму мокрому волоссі, червоних очах. І одразу все зрозумів.

— Ася, — тихо сказав він. — Ходи в кімнату.

Я мовчки пройшла повз нього. Істерика, яка за день вже майже відпустила і думки, що майже вляглися -  зараз накрили новою хвилею. Усередині все ще трусило.

Він зайшов слідом, прикрив двері. Кілька секунд мовчав.

Потім спитав:

— Він тебе образив?

Я похитала головою.

— Ні.

Голос був глухий, майже чужий.

Тато зробив крок ближче.

— Тоді що сталося?

Я опустилась на ліжко й втупилась у підлогу. Пояснювати не було сил. Не зараз. Не йому.

— Я хочу побути сама.

Він ще трохи постояв, ніби вагаючись. Потім кивнув.

— Добре.

І вийшов.

Я тільки встигла заплющити очі, як у квартирі пролунав дзвінок. Настирливий. Різкий.

Через хвилину я почула знайомий голос. Тата. Усе всередині різко стиснулося. Я підвелась і вийшла в коридор. Вона стояла біля дверей — ідеально зібрана, спокійна, ніби не сталося нічого особливого.

Мама одразу запросила її пройти. Звісно.

Тата перевела погляд на мене. І в її усмішці було щось таке, від чого стало фізично холодно.

— Я прийшла все пояснити, — сказала вона.

— Що пояснити? — глухо спитала мама.

Тата театрально зітхнула.

— Те, що Ася, схоже, не до кінця зрозуміла.

Вона повернулась до мене.

— Ігор ніколи тебе не кохав.

Ці слова вдарили так точно, що я на секунду перестала дихати.

— Він просто... захопився. Буває. Але ти надто багато собі вигадала.

Я мовчала.

— Ми знайомі ще з університету, — продовжила вона спокійно. — У нас давно непрості стосунки. Ми кохаємо одне одного. Просто все було складно. Тобі в цій історії не місце.

Вона подивилась на маму.

— Скажіть їй, будь ласка, щоб перестала втручатися.

У мене потемніло в очах. Я дивилась на неї й не могла повірити. Не через Ігоря навіть. Через неї.

— Як ти могла? — тихо спитала я.

Тата ледь примружилась.

— Взагалі, це я тебе маю це питати.  – награно відповіла вона.

— Ти знала…

Голос затремтів.

— Ти знала, що я його кохаю.

На її обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Ася, це дитяче захоплення.

Я відчула, як щось усередині обпікає.

—Добре. Нехай. Припустимо. Він чоловік. Але ти...

Я ковтнула повітря.

— Ти ж моя сестра.

Уперше її усмішка ледь похитнулась. Але лише на мить.

— І саме тому кажу тобі правду.

Я відвернулась. З усіх сил намагалась стримати емоції, що знову ринули назовні. Бо ще трохи — і або заплачу, або вдарю її. Мама тут же стала поруч із нею.

— От бачиш? Ми ж попереджали! Це твоє спілкування до добра не доведе. Сама ридаєш і сестру змушуєш страждати.