Розділ 54

Ігор
Наступний тиждень видався легше.

Зустріч із Асею стала для мене тим самим ковтком свіжого повітря, якого так бракує після довгого операційного дня, коли годинами стоїш під холодним світлом ламп і поступово перестаєш відчувати втому лише тому, що організм переходить у режим механічного існування.

А людський розум — дивна штука.

Якщо одного разу щось зійшло з рук, мозок майже автоматично починає вірити, що це можна повторити.

Що якщо вже вдалося знайти шпарину в чужих заборонах, значить, вона залишиться відкритою.

Ми бачилися ще кілька разів. Так само коротко. Так само обережно. Пів години після школи. Двадцять хвилин на набережній, яка вже автоматично стала нашим особливим місцем.

Десять хвилин біля її під’їзду, коли вона, озираючись, швидко торкалась губами моєї щоки й одразу тікала додому.

Це було неправильно. Я це чудово розумів. І саме тому кожна така зустріч ставала дорожчою.

Мені хотілося більшого. Хотілося просто перестати весь час озиратися.  Хотілося, щоб вона могла залишатися в мене довше, ніж дозволяють годинник і страх бути викритими. Хотілося прокидатися й знати, що вона поруч. Але саме цього я собі й не дозволяв.

Лікарня — не те місце, де можна уникати людей. Особливо якщо працюєш майже без вихідних, живеш у ритмі чергувань і часом не пам’ятаєш, який сьогодні день.

Тата з’являлась поруч частіше й частіше, але це легко було пояснити.

Спільні наради. Консиліуми.  Документи, які потрібно було погодити.  Питання по пацієнтах. Усе логічно.  До певного моменту.

Перший дзвіночок пролунав у середу, коли я вийшов із лікарні після зміни.  На стоянці вже сутеніло.

Я саме діставав ключі від байка, коли почув її голос за спиною.

— Додому? Чи знову бачитиметесь з Асею. Здається вам заборонили.

Я обернувся. Вона стояла за кілька метрів, тримаючи в руках телефон. Усміхалась. Надто невимушено.

— А ти за мною слідкуєш чи за нею?

— Можеш підвезти?

— Виклич таксі.

Я одягнув шолом.

Вона примружилась.

— Серйозно?

— Абсолютно.

І поїхав. Тоді це просто здалося дивним. Трохи нав’язливим. Але не більше.

За два дні я вперше помітив її біля свого будинку. Випадково. Повертався з магазину, коли побачив знайому постать біля сусіднього під’їзду. Вона стояла, ніби когось чекала. Помітивши мене, усміхнулась.

— О, випадкова зустріч.

Я мовчки подивився на неї.

— Щось не дуже схоже на випадковість

Вона лише знизала плечима.

— Проходила повз.

У той момент усе стало остаточно зрозуміло. І це починало дратувати.

— Тато, — сказав я спокійно, але дуже чітко. — Що відбувається?

На секунду її усмішка здригнулась. Ледь помітно. Потім вона знову взяла себе в руки.

— А що має відбуватись?

— Не грайся.

Вона кілька секунд мовчала. І вперше подивилась прямо. Без звичної легкої іронії.

— Можливо, мені просто не подобається, що ти витрачаєш час на школярку, коли поряд з тобою справжня жінка.

Я відчув, як щось холодне пройшло всередині.

— Це не твоя справа.

— Це моя справа, якщо ви бачитиметесь, я заявлю на тебе в поліцію.

Я усміхнувся. Коротко. Без тепла.

— Якщо ти продовжитимеш мене переслідувати – проблеми з поліцією будуть в тебе. 

І пішов до під’їзду, навіть не озираючись.

Тоді я ще не розумів, що це тільки початок.

Останній тиждень ми майже не бачились, бо мої чергування не співпадали з графіком Асі.

У п’ятницю вечірня зміна проходила важко. Я вже чекав, коли приїду додому і засну. Після чергової чотирьох годинної операції – втома накрила мене повністю.

Я поклав телефон на стійку реєстрації, розписуючись у журналі обліку, коли мене покликав колега — потрібно було терміново подивитися пацієнта в післяопераційній.

Повернувся хвилин через десять. Телефон лежав на тому самому місці. Поруч стояла Тата.

— Ти забув, — сказала вона, простягаючи його.

Я машинально взяв. Відчув дивне, ледь вловиме напруження. Перевірив екран. Нових повідомлень не було. Пропущених дзвінків теж. Ніщо не насторожувало настільки, щоб зупинитися й перевіряти далі. І саме це стало моєю помилкою.

***

Додому я повернувся вже під вечір. Небо затягнуло важкими грозовими хмарами. Перші краплі дощу почали падати саме тоді, коли я заглушив двигун. І майже одразу побачив її.

Тата сиділа на лавці біля під’їзду. Тримаючись за живіт. Я вилаявся подумки. Підійшов швидким кроком.

— Що сталося?

Вона скривилась.

— Живіт... різко прихопило.

Я уважно подивився на неї. Піт на лобі. Збите дихання. Напруга в плечах. Занадто театрально. Але якщо раптом ні?

— Що ти тут робиш? Швидку викликала?

— Не встигла. Допоможи.

Я важко видихнув.

— Якби ти не стежила за мною, може, і не прихопило б.

Вона навіть крізь гримасу болю примудрилась криво всміхнутись.

— Дуже співчутливо.

Я допоміг їй підвестись. Завів у квартиру. Оглянув. Жодних симптомів гострого живота. Пульс трохи прискорений. Живіт м’який. Реакція перебільшена. Розкусив майже одразу.

— Все добре. Можеш їхати додому, небезпеки немає.

— Тобто ти виженеш мене вночі на вулицю, в зливу і грозу. Цікаво, ти її б так само вигнав.

Я подивився за вікно. Тата нервувала, але виганяти її на вулицю – дійсно було жорстоко.

— Посидиш, доки викличу таксі.

Вона слухняно кивнула. Я пішов на кухню. Поставив каву, бо очі злипалися, а залишати її тут на ніч – я не збирався.

Дістав телефон. Замовив машину.

Пам’ятаю, що після цього на секунду відволікся на повідомлення від медбрата. Пам’ятаю, як повернувся до столу. Кава вже стояла. Дві чашки. Я зробив кілька ковтків, смак жахливий. І раптом відчув дивну важкість. Спершу в голові. Потім у руках. Потім перед очима попливло.