Розділ 53

Ася

У п’ятницю ввечері, після шкільної лінійки,  мама раптом сказала, що в суботу вони з татом поїдуть до бабусі допомагати з ремонтом.

І я, здається, вперше за майже останні два тижні відчула щось схоже на справжню радість.

Не тому, що залишусь сама. А тому, що одразу зрозуміла: це шанс. Ігор того дня працював у вечірню зміну. Отже, зранку буде вдома.

Я кілька хвилин сиділа над телефоном, перечитуючи написане повідомлення.

Ася: "Батьків завтра не буде майже весь день. Якщо ти не проти, я хочу зробити тобі вранці маленький сюрприз вдома."

Натискати "надіслати" було чомусь страшно.

За кілька хвилин прийшла відповідь.

Ігор: "Я завжди тільки за."

Я заснула того вечора з усмішкою. В передчутті чогось особливого.

Прокинулась раніше за будильник. Майже о шостій. Тихо зібралась, дочекавшись, поки батьки поїдуть.

Потім ще хвилин десять стояла біля вікна, перевіряючи, чи точно машина зникла з двору. Лише після цього видихнула.

У рюкзаку лежали продукти. Яйця. Овочі. Сир. Трохи фруктів. І маленький термос з кавою, який я приготувала ще звечора. Я знайшла, здається, ідеальний рецепт кави зі спеціями.

План був майже дитячий у своїй простоті. Приготувати сніданок. Розбудити його. А потім піти в парк і влаштувати маленький пікнік. Мені це здавалося ідеальним.

Коли я відчинила його квартиру ключем, серце билося так голосно, ніби зараз розбудить увесь будинок.

Усередині було тихо. Янгол сонно визирнув із коридору, впізнав мене і байдуже пішов назад.

— І тобі добрий ранок, — прошепотіла я.

На кухні я розклала продукти.  Поставила воду. Почала різати овочі. Усе було майже правильно. Домашньо. Тепло.  Я навіть уявила, як зайду до нього, сяду на край ліжка і тихо скажу: "Прокидайся. Сніданок готовий."

Від цієї думки щоки самі потепліли. І саме тоді я почула шурхіт із його кімнати. Усміхнулась.  Прокинувся. Витерла руки об рушник і пішла коридором. Стукнула.

— Ігор? Ти вже прокинувся?

Не дочекавшись відповіді, відчинила двері. І світ ніби зламався. На ліжку був він. І Тата.

Вона лежала поруч, притиснувшись до нього. Його рука була перекинута через неї.  Їхні ноги переплетені під ковдрою.

На тумбочці — два келихи. Мені вистачило одного погляду.  Одного.

Щось усередині обірвалось так різко, що стало важко дихати. Наче мене штовхнули з висоти, а я все ще падала, не встигаючи зрозуміти, що вже розбилась.

Я не пам’ятаю, як відступила назад. Як зачинила двері. Вони грюкнули.  У вухах шуміло так сильно, що я майже нічого не чула. Лише власне серце.  Шалене. Хворе. І думку, яка пульсувала в голові, мов рана: не може бути. не може. не може.

В очах потемніло.

Мене затрусило так, що я ледь стояла на ногах. Хотілося прокинутись. Відмотати кілька хвилин назад. Не заходити туди. Не бачити.

Бо після такого вже нічого не можна повернути назад.

Я кинулась до виходу. Руки тремтіли так сильно, що я не могла одразу відчинити двері. Пальці не слухались. Повітря не вистачало. У грудях стискало так, ніби хтось повільно втискав туди скло.

За спиною різко грюкнули двері кімнати вдруге.

— Ася!

Його голос. Сонний. Хрипкий. Розгублений.

І від цього стало тільки гірше.

— Ася, стій!

Він наздогнав мене біля ліфта. Схопив за руку.

Я вирвалась. Різко. Болісно. Наче від дотику мене обпекло.

— Не чіпай мене.

Голос зірвався.

— Це не те, що ти подумала.

Я засміялась.

І цей звук саму мене налякав. Він вийшов надто ламким. Майже істеричним.

— Справді?

Сльози вже котились щоками. Гарячі, неконтрольовані. Я навіть не намагалась їх витирати.

— А що я мала подумати?!

Усередині все кричало. Не від ревнощів навіть. Від приниження. Від того, як сильно я помилилась. Як дозволила собі повірити, що між нами було щось справжнє. Особливе.

Ліфт дзенькнув. Двері відчинились.

Я зайшла всередину. Він ступив слідом.

Тісний простір одразу став нестерпним. Його запах. Його дихання. Його очі.

Хотілось зникнути.

— Послухай мене.

— Навіщо?

Голос зрадницьки здригнувся.

— Ася...

Я підняла на нього очі. І на секунду побачила там щось схоже на паніку. Справжню. Не награну.

Це збило.

Але не достатньо.

— Я тобі вірила.

Він завмер.

І я раптом зрозуміла, що мені болить навіть не те, що він був із нею.

А те, що тепер усе хороше між нами стало брудним спогадом. Кожен його дотик. Кожен погляд. Кожне «я поруч».

Наче мене обманювали весь цей час.

Ліфт рушив униз.

Між нами повисла тиша. Важка. Майже фізична.

Я дивилась у підлогу, бо якщо подивлюсь на нього ще раз — або розплачусь остаточно, або почну кричати.

На першому поверсі двері відчинились.

Я вийшла.

І більше не озирнулась. Навіть коли почула, як він гукає мене ззаду. Навіть коли вже на вулиці почалась злива.

Дощ миттєво промочив волосся, одяг, шкіру. Але я майже нічого не відчувала.

Я просто йшла. Не розбираючи дороги. Крізь сльози, тремтіння й цей жахливий біль у грудях, який не ставав меншим. Як він міг? Як вона могла? Чому вони так зі мною?

І єдине, що билося в голові знову і знову: я була дурепою, дурепою, яка закохалась по-справжньому.