Розділ 52

Ася

Вівторок тягнувся нескінченно.

Останній урок здавався особливо довгим, ніби навіть годинник вирішив знущатися з мене, навмисно сповільнивши стрілки.

Учителька щось пояснювала про символізм у поезії, хтось на задній парті шурхотів зошитом, за вікном уже по-весняному яскраво світило сонце.

А я не чула майже нічого. Думки розповзалися в різні боки. Попереду було ще два з половиною тижні. Я вже навчилась рахувати їх не днями, а вечорами. Від повідомлення до повідомлення. Від короткого дзвінка, коли вдома нікого не було, до наступного.

Іноді мені здавалось, що саме очікування виснажує більше, ніж сама заборона. Я саме складала підручники до рюкзака, коли телефон тихо завібрував.

Ігор: "Вийди через бічний двір. Через п’ять хвилин."

Я завмерла. Серце пропустило удар. Ще одне повідомлення прийшло майже одразу.

Ігор : "І не став зайвих запитань. Це медична необхідність."

Я перечитала двічі. І мимоволі усміхнулась. Усередині все миттєво ожило. Тривога. Передчуття. Радість. Щось шалено дитяче й абсолютно неконтрольоване. Я швидко застібнула рюкзак і майже вибігла з класу.

Він стояв біля школи на байку. У чорній шкіряній куртці, зі шоломом у руках, трохи примружений від сонця.

І виглядав так спокійно, ніби чекати мене біля школи всупереч усім домовленостям — цілком буденна справа.

У мене перехопило подих. На секунду навіть здалося, що це мені просто примарилось. А потім він усміхнувся. І все стало справжнім.

Я підбігла і, забувши про все, міцно його обійняла. Так, ніби боялась, що якщо відпущу — він знову зникне. Він одразу притис мене до себе у відповідь, тепло й сильно, і я відчула, як шалено б’ється його серце.
А потім він нахилився до мене.
Поцілунок був спочатку коротким, майже невпевненим. Наче він теж не до кінця вірив, що це насправді відбувається. Але вже за секунду все навколо просто розчинилось — шум, люди, холодне повітря, навіть думки. Залишились тільки його губи, його руки на моїй спині й це дивне відчуття, ніби світ раптом став меншим і звузився до нас двох.
Я навіть не помітила, як усміхнулась крізь поцілунок.
— Ти що тут робиш? — прошепотіла я, все ще не відпускаючи його.

— Рятую пацієнта.

— Якого ще пацієнта?

— Себе, — абсолютно серйозно відповів він. — Сьогодні велике свято.

Я підозріло примружилась.

— Яке?

Він урочисто витримав паузу.

— Міжнародний день запобігання хронічної втоми.

Я не стримала сміх.

— Такого не існує.

— А ти перевір.

Я закотила очі.

— І при чому тут ти?

Він нахилився трохи ближче.

— А я втомився без тебе. Чи це не взаємно?

Усередині все перевернулося. Настільки різко, що на секунду стало важко вдихнути. Він сказав це легко. Майже жартома. Але я знала, що не жартує.

— Ігор… - я посміхнулась і обійняла його.

— Нічого ж не станеться, якщо ми пів годинки покатаємось? — спокійно сказав він. — Чисто терапевтична процедура.

Я мала б відмовити. Справді мала. Це було порушенням домовленостей. Безглуздим. Ризикованим. Неправильним.

Але все це зникло в ту секунду, коли він простягнув мені шолом.

— До того ж у мене є подарунок.

— Який?

Він дістав із кишені невелику шоколадку, мою улюблену.

Я ахнула.

— Серйозно?

— Солодке — найкращий спосіб позбутися втоми. Це я як лікар кажу.

Я розсміялась. І зрозуміла, що вже погодилась. Коли байк рушив, я обійняла його міцніше, ніж дозволяла собі минулого разу. Просто тому, що скучила.

Вітер плутав волосся, сонце било в очі, місто миготіло повз. І раптом усе стало простішим. Наче за ці кілька хвилин зникли іспити, батьківський контроль, напруга останніх днів. Залишились тільки ми.

Ми зупинились у старому міському парку. Там пахло нагрітою деревиною, свіжою травою і солодкою ватою від маленького кіоску біля входу.

Ми гуляли алеями, сміялися з дурниць, говорили про все й ні про що. Я розповідала про шкільний хаос перед випускним. Він — про якогось пацієнта, який примудрився зламати руку, падаючи з табуретки під час миття люстри.

— Це взагалі можливо?

— Людська необачність безмежна.

Я знову сміялась. І саме тоді зрозуміла, як сильно мені цього бракувало. Його. Наших розмов. Цієї легкості. Біля центральної алеї сидів вуличний художник. Перед ним уже стояло кілька карикатур — смішних, трохи безглуздих, але дуже живих.

Ігор глянув на мене.

— Хочеш?

— Серйозно?

— А чому ні?

Ми сіли.  Художник уважно нас оглянув. Посміхнувся якоюсь змовницькою усмішкою.

— Закохані

Я ледь не вдавилась повітрям. Ігор навіть не здригнувся.

— Малюйте, — лише сказав спокійно.

Я почервоніла. А він ледь усміхнувся, помітивши це.

Карикатура вийшла смішною. У мене художник перебільшив очі, зробивши їх майже на пів обличчя. Ігореві — додав надто серйозний вираз і стетоскоп, хоча сьогодні він був без халата.

Виглядало кумедно. І дуже… наше. Я довго не могла перестати усміхатись, дивлячись на цей малюнок.

Коли він підвозив мене додому, радість поступово змішувалась із тривогою. Чим ближче був будинок, тим сильніше стискалось всередині. Ніби реальність поверталась. Жорстко й без попередження. Біля під’їзду я злізла з байка.

Ми кілька секунд просто дивились одне на одного. Хотілось обійняти його. Поцілувати. Хоч якось затримати цей момент. Але я стрималась. Лише стиснула пальцями край його куртки.

— Дякую.

Він накрив мою руку своєю. Легко. Заспокійливо.

— Воно того варте?

Я кивнула. Без вагань.

— Так.

Він усміхнувся.

— Тоді йди. І не вигадуй зайвого.

Легко сказати.

Тато був удома. Раніше, ніж зазвичай. Від самого порогу я це відчула. Його куртка висіла в коридорі. На кухні горіло світло. У грудях різко похололо. Я тихо роззулась і швидко пройшла до своєї кімнати, не сказавши ні слова. Врешті-решт, коли я останнім часом приходила додому і віталась – мене ігнорували, тому я перестала це робити.