Розділ 51

Ігор

Робота завжди була найпростішим способом вимкнути голову.

Клініка не залишала простору для зайвих думок. Там усе було чітко: діагноз, рішення, дія. Помилка коштувала занадто дорого, щоб дозволяти собі відволікатися.

Раніше мені цього вистачало.

Після важких змін я виходив із лікарні фізично виснаженим, але внутрішньо майже порожнім. Це була правильна втома. Та, після якої достатньо душу, кількох годин сну й міцної кави .

Тепер усе стало інакше. Тіло втомлювалось так само. А голова — ні.

Бо хоч би скільки операцій було за день, хоч би наскільки складними вони не були, між усім цим усе одно з’являлась вона.

Коротким спалахом думки. Образом. Спогадом.

Повідомленням, яке я перечитував у короткій перерві між прийомами.

Іноді — просто відчуттям.

Наче десь на рівні підсвідомості я постійно пам’ятав: зараз вона не тут. І ще майже місяць не буде. Минув тиждень. Лише сім днів. А відчувалось так, ніби минуло значно більше.

Я впіймав себе на цьому в понеділок увечері, коли повернувся додому після зміни.

Звичайно, можна було б проігнорувати заборону, адже ми вільні люди, що живуть у вільній країні, але це однозначно все б ускладнило. Не для мене. Мені було, чесно кажучи, байдуже на позицію її батьків. Я і з не таких ситуацій виходив.  Але мені, дійсно не хотілося, аби вона псувала відносини з родиною, бо для неї це важливо.

Квартира зустріла звичною тишею. Янгол ліниво підняв голову з дивана, окинув мене поглядом і знову вклався спати, ніби робив мені послугу вже самим фактом своєї присутності.

Я зняв куртку, кинув ключі на тумбу й автоматично подивився на диван. Порожній.

Хоча якась частина мене все одно, здається, чекала побачити там Асю — сонну, закутану в плед, із розпатланим волоссям і чашкою того трав’яного чаю в руках.

Безглуздо. Я це розумів. І все одно кілька секунд дивився. Потім криво всміхнувся сам до себе й пішов на кухню варити каву.

Найгіршим було навіть не те, що ми не бачились. А те, наскільки природним уже встигло стати її перебування поруч. Ніби вона тихо вросла в моє життя раніше, ніж я встиг це усвідомити.

Прокидався посеред ночі після важкої зміни й перші кілька секунд думав, що вона десь у сусідній кімнаті. Це дратувало.

Не тому, що було неприємно. А тому, що надто швидко стало важливим.  Я багато разів прокручував у голові ту ніч.

Момент, коли вона сиділа на дивані, бліда після сліз. Поцілунок. В мене було десятки дівчат, сотні поцілунків, але той був особливим. Не схожим на жоден.

Той короткий, абсолютно чесний момент слабкості, коли мені захотілося просто сказати: залишайся. Не на ніч. Не на кілька днів. Зовсім. Щоб більше не було цих втеч, скандалів, пояснень. Щоб вона прокидалась тут. Щоб на кухні стояли дві чашки щоранку. Щоб її книги лежали на моєму столі. 

Роботи стало більше. Ніби лікарня відчула, що мені потрібна зайва зайнятість. Три складні операції за два дні. Потім нічна зміна.

Потім терміновий виклик у вихідний. Я не відмовлявся. Навпаки. Сам просив підмінити колег. Брав додаткові години. Легше було втомлювати себе до межі, ніж сидіти вдома й думати.

Колеги кілька разів жартували, що я вирішив побити власний рекорд трудоголізму. Я відмахувався.

Лише реаніматолог глянув уважніше й сказав:

— Закохався?

Я ледь не вдавився кавою.

— Це так помітно?

Він хмикнув.

— Саме тим, як сильно ти намагаєшся зробити вигляд, що ні.

Я нічого не відповів. Він лише посміхнувся й пішов.

Окремим подразником стала Тата.  Спочатку я списував усе на збіг.

Лікарня – це одна велика родина. Перетинання - неминуче. Але вже на третій день стало очевидно: це не випадковість.  Вона знаходила приводи зайти саме тоді, коли в мене була перерва. Затримувалась у кабінеті довше, ніж вимагала розмова.

Надто часто писала з питаннями, які можна було вирішити через медсестер або електронну систему. Спершу я відповідав коротко й нейтрально. Потім почав уникати. Виходив іншим коридором. Змінював час обіду. Зачиняв двері кабінету. Не допомогло.

У четвер вона буквально перехопила мене біля ординаторської.

— Маєш хвилину?

— Ні.

Я навіть не зупинився.

— Ігор Романович.

Довелось. Я повернувся. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилась із тим самим виразом, який ще в університеті означав: зараз почнеться щось виснажливе.

— Що?

— Ми можемо нормально поговорити?

Я вже відчув, як починаю дратуватись.

— Про що саме?

Вона видихнула.

—  Про Асю.

Здивуванню не було меж. Після останньої розмови про Асю з нею. Стало чітко зрозуміло, що Тата – остання людина на планеті з якою варто це обговорювати.

Її поведінка не була схожа на турботу про рідну сестру. Це більше нагадувало ревнощі, образу. Але я категорично відмовлявся це розуміти причини. Ні, звичайно, я красунчик, але привидів для Тати я ніколи не давав.

— Тут немає що обговорювати.

— Є.

Вона ледь примружилась.

— Ти справді не розумієш, у що вплутуєшся?

Оце вже починало бісити. Не через зміст. Через тон. Через це дивне відчуття, ніби вона має право ставити себе між нами.

Я спокійно подивився на неї.

— Це не твоя справа.

Вона нервово всміхнулась.

— Серйозно? Я живу з цією ситуацією не менше за тебе.

— Ні.

Я зробив крок ближче. Говорив тихо. Щоб ніхто навколо не почув.

— Ти сама вирішила в це влізти. Тебе про це ніхто не просив, тож не лізь куди не просять.

Вона завмерла. На мить у її очах промайнуло щось схоже на образу. Або злість.

— Слухай, — сказав я рівно. — Я не знаю, що саме тебе так зачепило. І чесно — не хочу з’ясовувати. Але тримайся осторонь.

Вона різко вдихнула.

— Це через неї? Через неї ти не звертаєш на мене жодної уваги.