Розділ 50

Ася

Домовились.

Це слово прозвучало так буденно, майже спокійно, ніби йшлося про щось просте. Про розклад занять чи список покупок.

Але для мене воно прозвучало як клацання замка.

На місяць. Рівно стільки залишалось до іспитів і випускного. Рівно стільки нам офіційно заборонили бачитися.

Я стояла посеред кухні, дивлячись кудись повз усіх, і відчувала дивне спустошення. Наче після довгого бігу, коли вже немає сил навіть зрадіти тому, що фініш усе ж не виявився прірвою.

Заяву заберуть. Поліції не буде. Скандал, здається, вдалося втримати в межах родини. Це мало б полегшити. І, мабуть, полегшувало.

Але разом із цим приходило інше відчуття — глухе, важке.

Я не побачу його. Обійняти.  Поцілувати. Не зможу почути голос тоді, коли захочу.

Я підвела очі. Ігор стояв біля дверей, зібраний, спокійний, майже незворушний. Тільки я вже вміла бачити більше. Те, як трохи напружені його плечі. Як він ледь сильніше, ніж потрібно, стискає ключі в руці.

Як затримує на мені погляд трохи довше, ніж дозволяє ситуація. Мені раптом шалено захотілося підійти до нього. Обійняти. Притулитися.

Відчути знайомий запах кави й того ледь вловимого холоду з вулиці, який завжди лишався на його куртці.

Хотілося хоча б коротко поцілувати його. Так, щоб тільки ми зрозуміли. Так, щоб вистачило пережити цей місяць. Я навіть зробила ледь помітний крок. І одразу зупинилась. Ні. Це була б помилка. Не тому, що я не хотіла. Навпаки. Саме тому.

Після всього, що сталося, після цієї важкої, майже бойової розмови, після того як він спокійно витримав усе це і не дозволив нікому принижувати ні мене, ні себе — поцілунок зараз виглядав би як виклик.

Як демонстрація. Як ще одна причина для нового вибуху. Я опустила очі й міцніше стиснула пальці.

Він, здається, зрозумів. Бо нічого не сказав. Лише ледь помітно кивнув. Наче подякував за це рішення.

Ігор попрощався з батьками коротко й стримано.

Потім поглянув на мене.

— Все буде добре

Лише це.

І я тільки кивнула, бо якби спробувала відповісти — голос би точно зрадницьки здригнувся.

Він вийшов. Двері зачинились. І саме в цю секунду мені стало по-справжньому порожньо.

Я зайшла до своєї кімнати й зачинила двері. Не грюкнула. Тихо. Майже беззвучно.

Сіла на край ліжка й кілька секунд просто дивилась перед собою. Внизу гримів посуд — мама надто голосно ставила чашки в мийку. Тато щось тихо говорив. Я не вслухалась. Не хотіла.

Телефон лежав у кишені. Я дістала його майже машинально. Швидко відкрила чат. Пальці зависли над клавіатурою. Що можна написати після такого дня?

 "Дякую"?, "Мені страшно"?, "Не їдь"?.

Усе здавалося або надто слабким, або надто сильним.

Замість цього я відправила емодзі-поцілунок. І відразу відчула себе безглуздо.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Ігор: «Це заборонений прийом.»

Я мимоволі усміхнулась.

Ася: "Тоді вважай це порушенням умов домашнього арешту."

Кілька секунд друкує…

Ігор: "Будемо вважати що це попередженням."

Я посміхнулось.

Напруга трохи відпустила.

Я ще кілька секунд дивилась на екран. Потім заблокувала телефон і лягла.

Емоційне виснаження накрило так раптово, ніби хтось просто вимкнув у мені світло.

Я навіть не пам’ятаю, як заснула.

***

Тиждень розчинився в одноманітності.

Дивно, як сім днів можуть бути одночасно переповненими й абсолютно порожніми.

Мої ранки починались із будильника. Потім школа. Конспекти. Підготовка до іспитів. Консультації. Репетиції випускного. Знову уроки. Домашні завдання. Повторення матеріалу.

Здавалося б — часу не лишалось навіть подумати. Але саме думки ставали найгучнішими. У класі, поки вчителька пояснювала тему. У маршрутці дорогою додому. За вечерею, коли мама запитувала про оцінки так, ніби нічого не сталося.

Перед сном. Особливо перед сном.

Батьки контролювали все. Телефон тепер лежав на кухні після десятої. Мама регулярно заходила до кімнати без стуку. Тато перевіряв, чи я вдома. Кілька разів навіть проводжав до школи. Ніби я могла знову зникнути. Ніби була злочинницею під наглядом.

Ми майже не говорили про той вечір. І це було навіть гірше за крик. Бо мовчання тиснуло сильніше. Тільки Тата, здавалось, отримала нову місію. І я взагалі не могла зрозуміти чи пояснити її поведінку.

Вона приходила частіше, ніж зазвичай. Шепотілася з мамою на кухні. Після цього мама дивилась на мене ще холодніше. Одного разу я почула уривки: "...він завжди був дивний...", "...ти просто не знаєш, який він...", "...такі чоловіки завжди користуються довірою...".

Я хотіла вийти й сказати хоч щось. Але не вийшла. Бо знала: це лише погіршить.

Ліда приходила. Я почула дзвінок і майже вибігла в коридор. Та мама випередила. Відчинила. Я чула лише уривки.

— Ася зараз не може.

— Але ми домовлялись...

— Домашній арешт стосується всіх сумнівних друзів.

Двері зачинились. Я стояла за рогом, не вірячи власним вухам. Сумнівних. Ліда. З якою ми мало не з пелюшок поруч.

За хвилину прийшло повідомлення.

Тата: "Твоя мама — це окремий рівень жорсткості. Що за арешт? Тримайся."

Я усміхнулась. І мало не розплакалась. Бо навіть це коротке "тримайся" раптом стало дуже важливим.

Ася: «Потім якось розкажу»

З Ігорем ми переписувалися рідко. Обережно. Коротко.

Переважно ввечері, коли батьки були зайняті або коли я вдавала, що давно сплю.

Іноді він телефонував, якщо вдома нікого не було. Його голос у слухавці діяв дивно. Заспокоював. І водночас робив усе складнішим.

Бо після розмови самотність відчувалась гостріше. Ми говорили про дурниці. Про Янгола, який знову роздер штори. Про його складну зміну. Про мої нудні будні.

І майже не говорили про головне. Наче боялись. Наче якщо вимовити вголос, як сильно скучили, це стане нестерпним. Але іноді все одно проривалось.