Розділ 49

Ася

Після того як я натиснула «надіслати», мені здалося, що час раптом почав рухатись повільніше. Занадто повільно.

Телефон лишився в моїй долоні, екран ще світився коротким повідомленням.

І все. Одне слово.

А відчуття було таке, ніби я щойно запустила щось незворотне.

Я сиділа за кухонним столом, дивлячись на дверний проріз, що вів у коридор.

Мама мовчала, схрестивши руки на грудях.

Тато стояв біля вікна, дивився вниз, мабуть, на його машину.

У квартирі зависла така густа тиша, що навіть цокання годинника на стіні звучало нестерпно голосно.

Я чекала кожного звуку з під’їзду. Кожного шурхоту. Кожного кроку. Серце калатало так сильно, що, здавалось, його чують усі. Я раптом дуже чітко усвідомила: зараз усе вирішуватиметься. Не остаточно. Але саме зараз стане зрозуміло, чи є в нас узагалі шанс.

У під’їзді грюкнули двері. Я здригнулась. Потім пролунали кроки. Повільні, рівні.

Дзвінок. Короткий. Спокійний.

У мене серце буквально провалилось кудись униз. Тато мовчки рушив до дверей. Я стиснула пальці так сильно, що стало боляче. Мама сиділа нерухомо, але я бачила, як напружились її плечі

Замок клацнув. Двері відчинились. Ігор стояв на порозі. Спокійний.

Зібраний. Жодної метушні. Жодної спроби щось пояснити ще до того, як його запитають. Він просто подивився на тата й рівно сказав:

— Добрий день. Ігор.

І від цієї простоти в мене чомусь раптом трохи відпустило.

Бо він не виглядав винним. Не виглядав розгубленим.

Тато кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім відступив убік.

— Заходьте.

Ігор зайшов у квартиру. На секунду його погляд знайшов мене. Лише на секунду. Але цього вистачило. У ньому було тихе: я тут.

Він пройшов на кухню й зупинився біля столу.

Мама навіть не запропонувала сісти. Та він і не чекав. Стояв рівно, спокійно, трохи завівши руки за спину.

Ніби на консиліумі. Тато повернувся до нього. Його голос прозвучав жорстко:

— Ви розумієте, що вам може загрожувати?

Запала тиша. Я дивилась на Ігоря й боялась навіть кліпнути. Він не відвів погляду.

— Розумію.

Просто. Без паузи. Без спроб уникнути відповіді.

Тато примружився.

— І все одно дозволили моїй п’ятнадцятирічній доньці залишитися у вас?

Ігор ледь нахилив голову.

— Ваша донька прийшла до мене сама.

Мама різко видихнула.

— Це не виправдання.

— Я лише пояснюю, як було насправді.

Тато схрестив руки на грудях.

— То поясніть.

Ігор коротко вдихнув.

— Я знайшов Асю біля квартири вранці після нічною зміни. Змучену і засмучену. Було б не розумно її виганяти чи влаштовувати допит.

— І вирішили залишити у себе? — холодно перепитала мама.

— Вирішив дати їй можливість заспокоїтись і виспатись.

Мама нервово всміхнулась.

— Яке шляхетство.

Ігор навіть не повернувся до неї. Він дивився тільки на тата. У мене раптом запалали щоки. Мама теж помітно напружилась. Але він продовжив так само спокійно:

— Я не зробив і не збираюсь робити нічого, що могло б їй нашкодити.

Тато мовчав. Ігор зробив коротку паузу.

А потім сказав те, від чого в мене всередині все завмерло:

— Якщо справа лише у віці, то я готовий чекати стільки, скільки буде потрібно. Але ви маєте знати, що щодо вашої доньки в мене найсерйозніші наміри. Я кохаю її.

Мама різко засміялась. Сухо. Невесело.

— Господи, який пафос.

Але я бачила: навіть вона трохи розгубилась.

Тато уважно дивився на нього.

— Навіщо вам це?

Ігор уперше на мить замовк. Ніби підбирав слова.

— Бо мені не байдуже, — сказав він тихіше. — І я не збираюсь руйнувати її стосунки з родиною. Або втручатися в її вибір. Навпаки.

Я відчула, як у горлі стає гаряче. Бо саме це було найважливішим. Він не намагався довести, що має на мене право. Не намагався вирішити все за мене, але при цьому був поряд і підтримував.

Він просто стояв тут — і говорив про мене так, ніби я справді окрема людина.

Мама різко випросталась.

— Ми заяву не заберемо.

У кухні стало тихо.

— Це абсурд, — продовжила вона.

Ігор кивнув. Спокійно.

— Це ваше право.

Ні тіні злості. Жодного захисту. Саме це й змусило мене нарешті втрутитись. Я підвелась так різко, що стілець скрипнув.

Усі повернулись до мене. Серце шалено калатало. Але я не збиралась мовчати.

— Це не справедливо. Заберіть її.

Мамині брови різко злетіли вгору.

— Тобі право голосу не давали. Він понесе відповідальність за викрадення і домагання до малолітньої.

Голос тремтів. Я не хотіла вірити в те, що почула. Та я продовжила:

— Будь ласка.

Мама дивилась так, ніби не впізнавала мене. Але я вже не могла зупинитися.

— Він нічого мені не зробив. Це ж просто … дурість. Яке домагання? Яке викрадення? Це був мій вибір. Я сама пішла. Сама лишилась у нього, тому що не хотіла лишатися тут. Тому що ви мене не розумієте.

Ігор обережно поклав одну руку мені на плече.

Тато дуже уважно дивився на мене. Так уважно, що стало страшно. Наче він раптом побачив у мені щось нове. Щось, до чого не був готовий.

Він повільно сів. Потер перенісся. Довго мовчав. Потім підняв погляд.

— Добре.

У мене перехопило подих.

Мама різко обернулась до нього.

— Сергію?!

Він коротко підняв руку, зупиняючи її.

І подивився на мене.

—Ми заберемо заяву.

Полегшення накрило так сильно, що я ледве втрималась на ногах. Але тато ще не закінчив.

— За однієї умови.

Я завмерла. Його голос став жорсткішим.

— До завершення дев’ятого класу — жодних зустрічей.

Усередині все похололо.

— Тату...

— Це місяць, Ася. Ось і подивимось на ваші почуття.

Я дивилась на нього, не вірячи.