Розділ 48

Ася

У машині було тепло. Пахло кавою, м’ятою і трохи його парфумом.

За вікном пропливав звичайний день.

Люди поспішали у своїх справах, хтось ніс пакети, біля зупинки сміялись підлітки, сонце відбивалось у вітринах.

Світ жив своїм життям. І від цього ставало майже образливо. Бо в моїй голові зараз творився справжній хаос. Я сиділа, втупившись у вікно, але майже нічого не бачила.

Я вже уявляла, що буде вдома. Мамин крик. Татове холодне мовчання. Запитання.  Докори. Звинувачення. Можливо, сльози. Заборони. І цього я боялась найбільше. Адже вони мали на це право.

Я знову й знову прокручувала в голові можливі варіанти розмови й у кожному все закінчувалось погано.

Раптом тепла долоня накрила мою руку.

Я здригнулась.

Ігор навіть не дивився на мене — стежив за дорогою. Але його пальці м’яко стиснули мої. Наче нагадуючи: я тут. Я мовчки переплела свої пальці з його. І це трохи зменшило паніку.

— Про що думаєш? — тихо запитав він через кілька хвилин.

Я нервово всміхнулась.

— Про те, що хочу вистрибнути з машини.

Він хмикнув.

— Не рекомендую. Паркуватися тут буде незручно.

Я фиркнула, попри все. Він спеціально жартував. Я це розуміла. І була вдячна. Взагалі, ця його серйозність і легкість одночасно, мабуть і приваблювали найбільше.

— Якщо серйозно... — тихо сказала я. — А раптом вони змусить мене більше не бачитися з тобою? Залишать під домашній арешт і все.

На кілька секунд він замовк.

Потім трохи сильніше стиснув мою руку.

— Ася, тебе ніхто не може змусити перестати відчувати те, що ти відчуваєш. І вони не зможуть не випускати тебе з дому. Як мінімум тобі завтра в школу.

Я ковтнула.

— Але можуть заборонити. До літа залишилось зовсім трохи. Скажуть, що я захворіла. Заберуть телефон і що далі…

Паніка знову почала мене накривати.

— Тимчасово — можливо.

Його голос був спокійним. Рівним.

— Але я обіцяю, що тоді щось придумаю. Вони не зможуть заборонити бачитись і закрити тебе вдома на пожиттєво.

Я повернула голову й подивилась на нього. На його зосереджений профіль. На ледь стиснуту щелепу. Він теж хвилювався. Просто не показував цього так явно.

Коли машина звернула у знайомий двір, серце знову шалено закалатало.

Ось він. Наш будинок. Мої вікна на четвертому поверсі. Звичайнісінький під’їзд, біля якого я проходила тисячі разів. І раптом він здавався страшнішим за будь-що.

Ігор припаркувався. Заглушив двигун. У салоні стало тихо. Я дивилась прямо перед собою, не наважуючись відкрити двері.

— Ася.

Його голос прозвучав дуже м’яко.

Я повернулась.

Він простягнув руку й обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя.

— Все добре. Ми впораємось.

Я нервово усміхнулась.

— Не впевнена.

Ми мовчали ще кілька секунд.

Потім він поклав долоню на ручку дверей. І я раптом завмерла. Повернулась до нього.

— Ігор...

Він уважно подивився. Я набрала повітря.

— Не йди зі мною.

Його брови ледь зійшлися.

— Чому?

— Побудь тут.

Вимовити це було важко. Але я знала: мушу.

— Я хочу... спробувати сама.

Він дивився на мене довго.

Так уважно, ніби намагався зрозуміти, чи це не просто страх. Потім повільно кивнув.

— Добре.

Я видихнула.

Але наступні його слова знову змусили серце прискоритись.

— Один дзвінок або повідомлення. І я піднімаюсь

Я кивнула.

Він нахилився й коротко поцілував мене. Тепло. Впевнено. Так, ніби передавав частину своєї сили.

— Я поруч.

Я вийшла з машини. Повітря одразу вдарило в обличчя. Дверцята зачинились за спиною. Я обернулась. Він залишився всередині. Дивився на мене. Чекав. Я стиснула в кишені його ключі. Зробила глибокий вдих.

І пішла до під’їзду, відчуваючи, як із кожним кроком страх усе сильніше стискає груди.

У під’їзді пахло сирістю, старою фарбою і чиїмось обідом із верхніх поверхів. Такий звичний запах. Рідний. І чомусь саме від цього стало ще страшніше. Я обернулась. Крізь вікна було видно машину Ігоря.

Він не поїхав. Сидів за кермом і дивився в мій бік. Чекав.

Від цієї думки всередині стало трохи тепліше. Сходи здавалися довшими, ніж зазвичай. Кожен крок лунав занадто голосно.

На другому поверсі я вже серйозно думала розвернутись і втекти назад. Просто збігти вниз, вискочити на вулицю, сісти в машину, сказати Ігорю: будь ласка, поїхали звідси.

І він би поїхав. Я знала. Але саме тому не могла. Якщо втечу зараз — тікатиму завжди. Ця думка змусила мене піднятися далі.

На четвертому поверсі ноги раптом стали ватяними. Я зупинилась перед дверима. Кілька секунд просто дивилась на знайому темну деревину. За ними була моя кімната. Мої речі. Моє життя. І водночас — зараз це здавалося чужою територією.

Я натиснула дзвінок. Кроки почулись майже одразу. Двері відчинив тато.

Він стояв мовчки. У домашній сорочці, трохи неохайно застебнутій, із втомленим обличчям і важким поглядом. Виглядав так, ніби не спав усю ніч. Від цього всередині боляче кольнуло.

Я раптом дуже чітко усвідомила, що їм теж було страшно. Не лише мені. Тато кілька секунд просто дивився на мене. Потім відступив убік.

— Заходь

Без крику. Без докорів. І від цього напруга стала меншою.

Я зайшла. Зняла куртку. Повісила її на гачок, намагаючись робити це повільно, хоча руки ледь слухались.

У кухні сиділа мама. Коли вона побачила мене, різко підвелась. Очі почервонілі. Обличчя бліде. І зле.

— Нарешті.

Я опустила погляд.

— Мамо...

— Добре, що ти згадала за мене

Усередині щось здригнулося. Тато тихо зачинив двері.

— Дорога, ми, здається, домовились. Спокійно, — сказав він.

Ми сіли за кухонний стіл. Той самий.

За яким я іноді робила уроки, пила чай, святкувала дні народження.