Розділ 47

Ася

Щойно Ігор сказав, що телефон доведеться ввімкнути, у мене всередині все стиснулося.

Я дивилась на нього кілька секунд, ніби сподіваючись, що він передумає. Що махне рукою, скаже: не зараз, потім. Але він лише спокійно дивився у відповідь, і в цьому погляді було те саме вперте переконання, яке я вже починала впізнавати.

Він мав рацію. Я це розуміла. І від цього ставало тільки страшніше.

У голові одразу піднявся хаос. Уривки вчорашнього вечора, мамин крик, татове кам’яне обличчя, Татині слова, двері, які я, здається, зачинила надто голосно, холодне повітря вулиці.

А тепер усе це наздоганяло мене.

Я сиділа на краю дивана, стискаючи телефон у долонях так сильно, що пальці побіліли. Він був ще вимкнений, чорний екран віддзеркалював моє бліде обличчя.

— Ася, — тихо сказав Ігор.

Я підняла очі.

Він стояв навпроти, трохи схиливши голову, і виглядав напрочуд спокійним. Ніби не було ранкового візиту дядька, напруженої розмови, усього цього божевілля.

— Це доведеться зробити. Все добре. Я поряд.

Я ковтнула.

— А якщо вони...

Я не договорила.

Навіть не знала, що саме хочу сказати. Якщо вони приїдуть? Якщо заберуть мене? Якщо викличуть поліцію? Якщо заборонять бачитися з ним назавжди?

Усі ці «якщо» клубком стискали горло. Ігор підійшов ближче, сів поруч.

— Що б вони не сказали, ти не сама, — спокійно промовив він.

Ці слова трохи вирівняли дихання.

Я кивнула. І натиснула кнопку. Телефон ожив нестерпно довгою вібрацією.

Одна. Друга. Третя. Повідомлення сипались безупинно. Пропущені дзвінки. Мама. Тато. Знову мама. Незнайомий номер. Тата. Ще десятки повідомлень.

Серце калатало так сильно, що я чула його у вухах.

І ніби тільки телефон остаточно завантажився, він задзвонив. Мама.

Я завмерла.

— Візьми, — тихо сказав Ігор.

Я похитала головою. Він ледь помітно кивнув. Наполіг поглядом. Тремтячими пальцями я провела по екрану.

— Алло...

Мамин голос вибухнув так різко, що я мимоволі відсахнулась.

— ДЕ ТИ?!

Я заплющила очі.

— Мамо...

— Ти взагалі розумієш, що ми пережили?! Ти з глузду з’їхала?! Телефон вимкнений, тебе немає вдома, поліція, сусіди, твій батько пів міста об’їздив!

Кожне слово било боляче.

Я мовчала. Бо що тут можна було сказати? Що я сама не знала, куди пішла? Що просто тікала від них? Що вперше в житті так сильно злякалась залишитися вдома? Що зараз у нього? Вони все знову перекрутять.

— Ти мене чуєш?!

— Чую, — ледве вимовила я.

— Де ти зараз?

Я стиснула телефон сильніше. Поглянула на Ігоря. Він чув усю розмову, її не можливо було не почути. Він уважно дивився на мене.

Я ледь похитала головою. Ні.  Не можна.

Він зрозумів.  Але замість того, щоб погодитись, жестом показав: скажи.

Я округлила очі. Він знову кивнув. Спокійно. Наполегливо. Треба.

Я ледь помітно скривилась. Він підсунувся ближче й самими губами беззвучно промовив:

— Довірся мені.

Мама щось говорила у слухавку, але я майже не чула.

Я дивилась тільки на нього. На його спокійний погляд. На те, як він ледь підбадьорливо кивнув. І чомусь саме це змусило мене вдихнути глибше.

— Я... у Ігоря.

У слухавці настала така різка тиша, що вона здалася страшнішою за крик. Але за кілька секунд, я почула як мама набирає в рот повітря. Серце стиснулась. На очах почали з’являтися сльози, хоча я намагалась їх стримати.

Раптом слухавку перехопив тато.

— Доню, приїдь додому і ми спокійно поговоримо або скажи адресу, де ти.

Його голос був рівний. Навіть занадто. Без крику. Без різких ноток.

Це лякало мене більше за мамину істерику. Хоча, мабуть зараз я була в тому стані, що мене лякало все, бо я елементарно не розуміла, що робити далі. І як я взагалі втрапила в таку ситуацію, адже мої відносини з батьками завжди були ідеальними. Я була зразковою донькою. А тепер… . І насправді, я сама в усьому винна. Мабуть, можна було все пояснити раніше.

Я завмерла, стискаючи телефон так сильно, що пальці почали боліти. Погляд сам собою метнувся до Ігоря. Він стояв поруч, уважно дивлячись на мене. Не втручався. Не підказував словами. Лише ледь помітно кивнув.

Я зрозуміла. Він хотів, щоб я погодилась. Усередині все стиснулося від протесту.

Хотілося сказати «ні». Вимкнути телефон. Знову сховатись за цією квартирою, за його спокоєм, за відчуттям, що тут мене ніхто не дістане.

Але десь глибоко я вже знала: так не можна.

Я повільно вдихнула.

— Я... приїду сама.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Добре, — відповів тато. — Чекаємо.

Він першим завершив виклик. Я ще кілька секунд дивилась на темний екран. Наче телефон у руках раптом став надто важким.

— Я не хочу, — чесно сказала я.

Голос прозвучав тихо й зовсім по-дитячому, хоча саме цього мені зараз не хотілося.

Ігор підійшов ближче. Дуже обережно забрав телефон із моїх рук і поклав на стіл. Потім узяв мене за плечі. Його долоні були теплі. Міцні. Надійні. Поряд з ним фраза «як за кам’яною стіною» набувала прямого значення, але це була не холодна тверда стіна, а тепла, непохитна.

— Я знаю, — сказав він тихо. – Це важко. Але я поруч.

Я підняла на нього очі. У горлі вже стояв клубок.

— Вони мене навіть слухати не будуть.

Він ледь нахилився, змушуючи мене дивитися тільки на нього.

— Послухають.

Я похитала головою.

— Ти не знаєш моїх батьків.

Куточок його губ ледь смикнувся.

— Я знаю тебе. Ти неймовірна.

Ця проста фраза чомусь зачепила сильніше за будь-які довгі заспокоєння.

Він провів великим пальцем по моїй щоці, ніби стираючи невидиму тривогу.

— Ася, ти не робиш нічого поганого тим, що хочеш, щоб тебе почули.

Я заплющила очі на секунду. Хотілося повірити. Дуже.