Розділ 46

Ігор

Дзвінок у двері пролунав різко.

Я навіть не одразу зрозумів, що це не телефон. Просто звук, який вибив із думок і на секунду повернув у реальність. Я підняв голову, глянув у бік коридору.

Ася була у ванній. Вода ще шуміла — значить, вона нічого не чула. Дзвінок повторився.

Я повільно підвівся. Внутрішньо — вже зібраний, але з тим дивним відчуттям, коли щось іде не за планом, хоча плану, по суті, і не було.

Підійшов до дверей, відкрив.

— Ну нічого собі… — пролунало одразу. — Скільки літ, скільки зим.

Я на секунду завмер, а потім видихнув.

— Дядько Василь…

Василь Дмитрович стояв у коридорі так, ніби це був не раптовий візит, а запланована зустріч. Той самий погляд — уважний, трохи іронічний, але зараз у ньому було щось інше. Більш зібране.

— Запросиш чи так і будемо на порозі стояти? — додав він трохи різко.

— Та заходь, — відповів я, відступаючи вбік розгублено.

Він пройшов всередину, окинув квартиру швидким поглядом, ніби відмічаючи деталі. Звичка.

У цей момент із кімнати вийшов Янгол, потягнувся, неквапливо пройшов до коридору і зупинився, розглядаючи гостя.

Дядько підняв брови.

— О, а це що за новий мешканець?

Я ледь усміхнувся.

— Тимчасовий квартирант. З характером.

Янгол, ніби почувши це, повільно підійшов ближче і потерся об його ногу.

— Та він тут уже господар, судячи з усього, — хмикнув дядько.

— Я ж кажу, з характером, — віджартувався я.

Я жестом показав у бік кухні.

— Каву?

— Не відмовлюсь.

Ми пройшли разом. Я дістав ще одну чашку. Рухи були автоматичні, але всередині я вже був напружений. Цей візит не виглядав дружнім. Інакше дядько зателефонував би.

— Ну що, — почав він, сідаючи. — Як життя? Як робота? Не загубився там у своїх операціях і дівчатах?

— Працюю, — коротко відповів я. — Як всі. Не перебільшуй.

— Як всі він каже… — ледь усміхнувся він. — Завжди ти так. Питання — серйозне, відповідь — в один рядок.

Я знизав плечима.

— Економлю час.

Він дивився ще кілька секунд. Потім усмішка зникла.

— От тільки зараз не смішно, Ігорю.

Я не відповів одразу. Тиша стала щільнішою.

Він провів поглядом по столу. Дві тарілки. Дві чашки. Помітив.

Звісно, помітив.

— Гості? — спокійно спитав він.

Я поставив чашку перед ним.

— Можна і так сказати.

Він кивнув. Повільно.

І потім сказав:

— Може докладніше.

— Давай іншим разом. Це важко пояснити.

— Доведеться. Сьогодні на тебе заяву написали.

Я завмер. Зовні — ні. Рухи не змінились. Але всередині щось різко зібралось.

— І це диво, що я став свідком того скандалу, який у відділку влаштувала жіночка, що шукала свою малолітню доньку. І що зміг перехопити її у лейтенанта, запевнивши, що візьму справу під свій контроль, почувши твоє ім’я, — відповів він так само спокійно. — Чесно, я до останнього не вірив, що ти міг в таке вляпатись. Дрібне хуліганство, бійка, адміністративні порушення – важкий підлітковий час, я все розумію. Але викрадення і сексуальне домагання малолітньої особи, тобі не здається, що це … якось занадто.

Я провів рукою по потилиці, коротко видихнув.

— Стоп. Це явно перебільшення. Все не так катастрофічно.

— Не зовсім, — сказав тихіше. — Бо зараз ти, здається, не до кінця розумієш, наскільки це серйозно.

Я стиснув щелепу.

— Нічого протизаконного не було, — сказав рівно.

— І не повинно бути, — різко відповів він. — Навіть близько. Тобто, це правда і зараз у тебе у ванній п’ятнадцятирічна викрадена дівчина? Тобі екстриму захотілось? Однолітки вже не збуджують?

Ми дивились один на одного кілька секунд.

Я говорив спокійніше, ніж відчував:

— Стоп.  Викрадення не було. Вона сама прийшла сюди. І ніякого домагання тим паче. Я не перетинаю меж.

— Ти вже стоїш на ній, — сказав він тихо.

Це влучило точніше, ніж якби він підвищив голос.

Я відвів погляд на секунду. Потім знову повернув.

— Я кохаю її, — сказав я.

Без пафосу. Без захисту. Просто факт. Він не відповів одразу. Подивився уважніше. Довше.

— Ти завжди був упертим, — сказав нарешті. — Але не дурним. Навіть не хочу знати деталі. Ти скажеш їй, щоб поверталась додому і більше ніколи не бачитимешся з нею.

Я ледь усміхнувся куточком губ.

— Дарма не хочеш деталей. Але в будь-якому випадку ти не можеш мені казати як робити.

Він видихнув.

Напруга трохи змінилась. Не зникла — але стала іншою.

— Слухай уважно, — сказав він уже спокійніше. — Я не прийшов сюди тебе “ловити”. І не для того, щоб навчати життю. Але якщо ти зараз зробиш хоча б один неправильний крок — я тебе вже не витягну. І ніхто не витягне.

— Дякую, що попередив. Матиму на увазі, — легко відповів я, бо не бачив жодного сенсу сперечатися та переконувати.

Пауза затягнулась. Дядько уважно дивився мені в очі.

Він відкинувся на спинку стільця, провів рукою по підборіддю.

— Слухаю, — він подивився на мене уважно.

Я не відповів одразу. Замість цього взяв чашку, зробив ковток кави — вона вже встигла трохи охолонути, але гіркота навіть допомогла зібрати думки.

— Познайомились випадково, — почав рівно. — Без жодних “планів” і без… намірів. Просто розмова. Потім зустріч випадкова …  ще одна. І якось воно… не обірвалось.

Він не перебивав. Просто слухав.

— Їй п’ятнадцять, — додав я прямо, без обхідних формулювань. — Ми спілкуємось. Гуляли, говорили. Нічого… такого, що можна було б трактувати інакше. Принаймні — до вчорашнього дня.

Він трохи нахилив голову.

— “Принаймні” — це вже цікавіше.

Я ледь усміхнувся, але без легкості.

— Вчора вона посварилась із батьками. Серйозно. Настільки, що просто… пішла з дому. Прийшла сюди. Я побачив її біля під’їзду вранці.