Розділ 45

Ася

Я не одразу зрозуміла, в який момент вирішила це сказати.

Це не було імпульсом «прямо зараз». Не раптовою думкою. Швидше — накопиченням. Усього. Сварки, слів, образ, страху… і його поруч. Його голосу, спокою, того, як він дивиться, ніби справді бачить.

Я сиділа навпроти нього, стискаючи пальці, і ловила себе на дивному відчутті: якщо зараз не скажу — пошкодую.

Я підняла на нього очі. Він мовчав. Чекав.

І від цього було ще складніше.

Серце билося швидше, ніж потрібно. Думки плутались, але одна залишалась чіткою: я хочу його зараз поцілувати. Понад усе.

— Поцілуй мене, — сказала я тихо.

На секунду стало страшно. Не від його реакції навіть — від себе. Від того, що я це сказала вголос.

Я не відвела погляду. Він теж.

І ця пауза здалась довшою, ніж була насправді.

Коли він нахилився ближче, я відчула, як всередині все стискається і водночас розкривається назустріч. Хотілось і відступити, і залишитись. Але я не рухнулась.

Його рука торкнулась мого обличчя — обережно, ніби він перевіряв, чи я не зникну.

Я заплющила очі. І в той момент все інше зникло.

Поцілунок був спочатку легким. Обережним. Але це тривало зовсім недовго. Бо я відповіла одразу — не думаючи, не стримуючись.

І від цього щось змінилось.

Тепло стало ближчим. Дихання — глибшим. Руки самі знайшли, за що вчепитись, ніби інакше я просто розсиплюсь.

Поцілунок дивно розслабляв — так, ніби з мене повільно витягували весь страх, усю втому цієї ночі. Голова ставала легкою, майже неслухняною, і на мить здавалось, що я втрачаю відчуття реальності, ніби падаю кудись глибоко й м’яко одночасно. Повітря не вистачало, серце билося занадто швидко, але поруч із ним це не лякало — навпаки, він ніби збирав мене по шматочках одним лише дотиком, одним тим, як тримав.

І раптом майнула думка, від якої всередині стало ще тепліше.

Це був мій перший справжній поцілунок.

Те, що сталося тоді в селі, було надто швидким, надто раптовим. Тоді я більше злякалась, ніж відчула щось по-справжньому. А зараз… зараз мені хотілось тільки одного — щоб ця мить не закінчувалась. Щоб він не відсторонювався. Щоб я могла ще хоча б трохи залишитись у цьому теплі, в його руках, у відчутті, де вперше за довгий час було так спокійно й правильно.

Коли поцілунок закінчився, я ще кілька секунд не відкривала очі. Просто намагалась зрозуміти, де я і що це було.

Я повільно відкрила очі.

Він дивився на мене. Не так, як раніше. І від цього стало трохи страшно і водночас… добре.

— Я кохаю тебе, — сказав він тихо.

Слова ніби зависли в повітрі.

Я не відповіла одразу.

Не тому, що не знала що сказати. А тому, що це було занадто. Занадто швидко. Занадто важливо.

Але я відчула, як всередині щось теплішає. Спокійно. Глибоко.

Я лише ледь усміхнулась.

— І я тебе, — відповіла так само тихо

Поруч на столі стояли чашки. Мій чай. Його кава. Вони вже давно охололи.

Я машинально провела пальцями по краю чашки, ніби це могло повернути момент назад або зробити його зрозумілішим.

Але нічого повертати не хотілось.

Було просто… тихо. Ми ще трохи сиділи поруч, майже не говорячи. І ця тиша вже не тиснула. Вона була втомленою, м’якою, майже теплою.

Я відчула, як втома накриває хвилею. Наче тіло раптом згадало, що не спало. Що день був довгим. Що ніч — ще довша.

Він теж виглядав втомленим. Очі важкі, рухи трохи повільніші, ніж раніше.

Я не пам’ятаю як провалилась в сон.

 ***

Я прокинулась різко. Світло вже було іншим — яскравішим, теплішим. Денним. На секунду я не зрозуміла, де я. Потім все повернулось. Поцілунок. Кімната. Тиша. Він поруч.

Я повернула голову, дивлячись на нього кілька секунд. Спокійний. Втомлений навіть у сні. Посміхнулась.

І вчорашній вечір раптом став дуже реальним. Серце трохи прискорилось.

Я сіла повільно, намагаючись не шуміти. І тільки тоді згадала. Телефон. Він був вимкнений весь цей час, як тільки сіла батарея.

Я потягнулась до сумки, дістала його і на секунду просто тримала в руках. Вмикати — не хотілось. Бо я вже здогадувалась, що там буде.

Пропущені. Повідомлення. Можливо — паніка. Можливо — злість.

Я стиснула губи.

— Потім, — тихо сказала сама собі.

І відклала телефон назад. Не зараз. Я підвелась і пішла на кухню.

Там було тихо. Світло м’яке. Все виглядало нормально. Наче звичайний ранок. Хоча нічого звичайного в цьому не було.

Я ввімкнула чайник і  відкрила поличку, навіть не думаючи, що хочу знайти.

— Добрий ранок. Рано прокинулась, — почувся голос за спиною.

Я здригнулась ледь помітно і обернулась.

Він стояв у дверях. Сонний. Але вже з тим самим поглядом.

— Добрий ранок чи день. Так… — відповіла я тихіше. — Не спиться вже.

Він підійшов ближче. Обійняв мене і стало одночасно приємно і ніяково. Але легкий поцілунок в губи прибрав всі сумніви.

— Давай щось приготуємо?

Я усміхнулась ледь.

— Давай.

Ми готували яєчню. Просто. Без зайвого.

Він діставав продукти, я різала. Іноді випадково торкались руками, і від цього ставало трохи ніяково.

Ми майже не говорили. І це було дивно комфортно.

Сіли їсти теж мовчки. Я дивилась у тарілку, більше думаючи, ніж їла.

В голові поверталось все. Вчорашнє. Слова. Поцілунок. Його «я кохаю тебе». Ранок.

Він поклав виделку і трохи відсунув тарілку.

— Ася, — сказав спокійно.

Я підняла на нього очі.

— Нам потрібно поговорити.

Я кивнула. Було очевидно.

— Про батьків, — продовжив він. — Це не та ситуація, де можна просто… зробити вигляд, що нічого не сталося.

Я відчула, як всередині знову трохи стискається.

— Поговорити з ними доведеться.

Я опустила погляд.