Розділ 44

Ігор

Ася сиділа, обхопивши себе руками. Куртка була накинута поспіхом, волосся трохи розтріпане, обличчя бліде після сліз.

Я присів навпочіпки поруч із нею, на рівні її погляду.

— Ася… — повторив тихіше. — Що сталося?

Вона не одразу відповіла. Дивилась кудись повз мене, ніби шукала правильне місце для слів, але не знаходила.

Її пальці трохи тремтіли, коли вона стиснула рукави.

— Я … — почала вона і замовкла.

Я не перебивав. Просто чекав. Вона різко вдихнула, ніби це було складніше, ніж будь-яке пояснення.

Вона нарешті подивилась на мене. І в цьому погляді було стільки всього, що на секунду стало важко дихати самому.

Я відчув, як усередині повільно складається картинка, але ще без деталей. Просто факт: вона тут не випадково.

Я злегка нахилив голову.

— Ти прийшла сюди серед ночі… — я замовк на секунду, підбираючи слова. — Значить, сталося щось серйозне.

Її губи стиснулись.

— Вдома… — вона видихнула. — Я не хотіла там більше залишатися.

І цього вистачило, щоб я зрозумів головне. Не причини. Не подробиці. А стан. Я повільно підвівся і відкрив двері.

Ася ледь поворухнулась, але не встала одразу.

— Ходімо всередину, — сказав я тихо.

Вона вагалась секунду. Потім повільно підвелась.

Я помітив, як вона трохи похитнулась — від втоми чи від напруги, не зрозуміло. Інстинктивно я підхопив її.

І в той момент остаточно зрозумів, наскільки вона виснажена.

Легка. Холодні пальці. Напружена спина, ніби вона трималась останніми силами й тільки зараз дозволила собі перестати бути сильною.

— Тихо, — майже пошепки сказав я, притримуючи її міцніше. — Я тримаю.

Вона не сперечалась.

Тільки повільно видихнула і, здається, вперше за цю ніч по-справжньому розслабилась. Обережно вхопилась за мою футболку, притиснулась ближче — несвідомо, просто шукаючи опору.

І в мене всередині щось важко стиснулось.

Двері тихо зачинились за спиною, відрізаючи холодний під’їзд і все, що залишилось там, зовні. Тут було тепло. Тихо. Безпечно. Я пройшов у вітальню і посадив її на диван. Вона сперлась головою об спинку.

Янгол одразу вискочив потерся об мої ноги і потім — до неї, ніби перевіряючи, чи вона справжня.

Ася ледь помітно нахилилась до кота, і я вперше за ці хвилини побачив, як напруга в її плечах трохи відпустила. Навіть щось було схоже на осмішку.

Ненадовго. Але достатньо, щоб я видихнув теж

Зазвичай, після нічних мене вистачає перевдягнутися та забитися безпробудним сном.

Але зараз я був потрібен їй. І не мав права бути слабким. Тому вирішивши, що чергова кава ніяк не зашкодить, я пройшов далі на кухню, дістав чашки, поставив чайник.

Повернувся до неї.

— Ася, — я сказав спокійно, але вже серйозніше. — Подивись на мене.

Вона повільно підняла очі. Я зробив крок ближче, але зупинився на дистанції.

— Ти не мусиш зараз все розповідати одразу, — сказав я. — Але хочу розуміти хоча б загалом, що сталося.

Вона стиснула пальці.

— Вони… — почала вона і знову замовкла.

Потім різко видихнула.

— Вони сказали, що я не можу з тобою спілкуватись.

Я завмер. Не тому, що це було несподівано. А тому, що це було швидше, ніж я очікував.

— Це просто емоції, людям притаманні, — тихо сказав я, посміхнувся.

Вона різко підняла погляд.

— Ні, ти не зрозумів. Вони не просто сказали. Вони… — вона замовкла, ковтнула повітря. — Вони вирішили за мене все.

Я мовчав. Бо тут не було правильних слів. Покоління наших батьків не скоро зрозуміють, що ми живемо у вільній демократичній країні.

Вона гірко всміхнулась.

— Вибач, я мабуть … зробила тільки гірше. – сказала опустивши голову.

Я похитав головою.  

— Ася, — тихіше сказав я. — Подивись на мене ще раз. Ти ні в чому не винна. І тобі не треба вибачатися.

Вона повільно підняла очі. І тільки тоді я побачив, як у неї знову блиснули сльози, але цього разу вона їх не ховала. Я підійшов ближче, взяв її за руку і посадив на диван. Сам присів навпочіпки, тримаючи її за руку.

— Я не знаю, що вони тобі наговорили, — сказав я спокійно. — Але ти зараз тут не тому, що щось “не так”. А тому, що тобі так краще.

Вона ледь кивнула. Майже непомітно.

Чайник тихо клацнув і я пішов на кухню. Зробив їй трав’яний чай з медом. Вона якось згадувала, що саме таке поєднання в неї найулюбленіше. Простий, теплий смак, який заспокоює швидше, ніж будь-які слова. І в той же день, я купив банку меду, про всяк випадок.

Собі налив каву — міцну, без зайвого.

Поставив чашки на столи біля дивану і сів поряд. Вона тримала свої руки на колінах, пальці переплітала і розплітала, ніби не знала, куди їх подіти.

— Тобі трохи легше? — запитав я тихо.

Вона кивнула, але це був скоріше жест, ніж відповідь.

Потім глибоко вдихнула.

— Я говорила з Татою, — сказала вона тихіше. — Думала, що вона мене підтримає. Хоча б зрозуміє… але вона… розсердилась. Сказала, що для тебе це несерйозно. Що це дурниці.

Я мовчав, не перебивав. Вона ковзнула поглядом убік, але не зупинилась.

— Ми посварились. Потім зайшли батьки… і вона їм усе розповіла. Не зовсім так, як є, вона… все перекрутила.

Коротка пауза. Вона видихнула.

— Вони почали погрожувати поліцією. Казали, що я ще дитина. І… — ледь помітна усмішка, більше від втоми, ніж від гумору, — сказали, що я під домашнім арештом.

Я дивився на неї кілька секунд мовчки. Складав усе почуте в одну картину. Перед очима одразу спливла Тата, її тон, її погляд у коридорі. Можна було й не сумніватися, що вона зробить з усього драму.

Все стало на свої місця. Шкода, що я не встиг поговорити з Асею до. Але від того, що вона зараз тут стало якось тепло.

І хоча думка оточуючих мене ніколи не хвилювала, зараз особливо стало байдуже на думку всіх інших. Головне, що вона поряд, а з іншим, якось впораємось.