Розділ 43

Ася

Я лежала з заплющеними очима і чітко розуміла — не засну.

Тіло було втомлене, важке, але всередині все ще рухалось. Думки не зупинялись. Вони ніби крутились по колу, чіпляючись одна за одну, не даючи ні паузи, ні тиші.

Я взагалі не пам’ятаю коли я востаннє так сварилась з батьками, та й взагалі з ким-небуть. І чи сварилась взагалі. Я завжди вважала, що краще промовчати, погодитись,  що свою думку не варто відстоювати, бо вона може бути помилковою. А зараз… Ні, промовчати я не могла.

Я перевернулась на інший бік. Потім назад. Марно.  Ковдра заважала. Подушка була незручна. Тиша — надто гучна.

Я різко сіла. Серце билося швидше, ніж мало б. Наче я вже щось зробила. Хоча ще ні.

І в цей момент стало зрозуміло: я не буду тут лежати.

Я встала. Спочатку повільно, ніби ще можна передумати. Але вже за секунду рухи стали швидшими, уривчастими. Я відкрила шафу, навіть не думаючи, що саме беру. Джинси, худі, ще одна кофта. Кинула на ліжко. Потім рюкзак. Почала складати речі — без системи, без логіки.

Навіщо? Куди? Я не знала. І від цього ставало ще дивніше. Але зупинитись не виходило. Наче якщо я зараз нічого не зроблю — просто задихнусь у цих стінах.

Я кинула в рюкзак зарядку, навушники, щось із косметики, навіть книжку, яку читала останнім часом — автоматично, не думаючи.

Зупинилась. Подивилась на все це.

— І що далі?.. — тихо.

Відповіді не було. Я видихнула і просто закрила рюкзак. Не повністю — блискавка застрягла десь посередині. Я не стала виправляти.

Одягнулась швидко. Руки трохи тремтіли. Волосся зібрала в хвіст, навіть не дивлячись у дзеркало.

Зупинилась біля дверей. І раптом стало тихо. Наче все всередині завмерло на секунду.

Я прислухалась. Квартира спала.

Десь далеко — тихий звук телевізора, який, мабуть, забули вимкнути. Чути було, як хтось перевернувся в кімнаті батьків. Потім знову тиша.

Я обережно відкрила двері. Вийшла в коридор.

Кроки були майже беззвучні. Я навіть сама не розуміла, як це виходить. Серце билося гучніше, ніж мої рухи. Кухня — темна. Світло не горіло. Двері в кімнату Тати — зачинені.

Я на секунду затрималась. Подивилась у той бік. В голові промайнуло: а якщо вона вийде зараз?..

Нічого. Тиша. Я дійшла до вхідних дверей. Повільно натиснула ручку. Відчинила. І тільки коли опинилась на сходах — дозволила собі вдихнути глибше.

Наче до цього дихала не на повні груди. Я спустилась вниз, вийшла з під’їзду — і холодне повітря одразу вдарило в обличчя.

Ніч. Справжня, тиха. Місто ніби видихнуло разом зі мною.

Я зробила кілька кроків вперед. Потім ще. І зупинилась.

— Куди?.. — тихо сказала я.

Я не знала. Це було найстрашніше і водночас… найчесніше.

Бо я не йшла “кудись”. Я йшла “звідси”.

Я пішла вперед. Просто по дорозі, яку знала. Потім звернула у двір. Потім ще раз. Без плану. Без маршруту.

Транспорт вже не ходив. Рейки були порожні. Зупинки — темні.

Ліхтарі кидали м’яке світло на асфальт. Десь далеко проїхала машина. І знову тиша.

Я йшла довго. Або мені так здавалося. Думки то повертались, то зникали. То знову накривали хвилею. Я кохаю його.

І одразу: А якщо це тільки я?..

Я стиснула лямку рюкзака сильніше.

— Не думай… — тихо.

Але не виходило. Кроки ставали швидшими. Наче від них можна було втекти від цих думок. І раптом я зрозуміла, куди йду.

Я навіть не одразу це прийняла. Просто зупинилась посеред тротуару і подивилась навколо. Знайома вулиця. Лікарня — десь попереду.

Це було імпульсивно. Нелогічно. Можливо, неправильно.  Але ноги вже самі вели. Я не пішла в лікарню. Я пішла далі.

До його будинку. Серце знову почало битися швидше. Кожен крок відчувався чіткіше. Гучніше. Ноги гуділи.  Втома давала про себе знати. Мабуть, я ніколи в житті так багато не ходила.

 Що я роблю?.. Я зупинилась вже біля під’їзду. Подивилась вгору. Вікна. Темні.  Руки стали холодні.  Хтось вийшов гуляти з собакою. Я зайшла всередину.

— Це… дурість, — прошепотіла я.

Його навіть немає вдома.

Я дістала телефон.  Відкрила чат. Пальці зависли над екраном.

Що написати? Чи варто?

Я набрала: «Ти не спиш?». Стерла.  Знову: «Я біля твого дому» Стерла швидше. Серце билося вже десь у горлі.

На годиннику було близько другої. І раптом телефон завібрував і вимкнувся. Ну звісно. Я ж не поставила, його на ніч заряджатися. Всередині стало якось порожньо.  І трохи страшно.

Я опустилась на сходинку біля входу. Рюкзак тихо впав поруч.

Телефон лежав у руках, але я вже не дивилась у нього постійно. Просто тримала. Хвилини тягнулись повільно.  Надто. І з кожною секундою впевненість в зробленому танула. А чи була вона взагалі?

Можливо це була помилка. Треба було не приходити. Треба було… залишитись вдома. Я провела руками по обличчю.

— Дурна… — тихо.

Я притиснула долоні до колін. Ноги не тримали, очі закривалися.

І як всередині мене змішується все одразу — страх, надія, сумнів… і щось дуже вперте.

Ігор

Ніч цієї зміни не була схожа на попередні. Вона не розтягувалась рівно і тихо, як зазвичай, а ніби ламалась на шматки — різкі, напружені.

Спочатку привезли пацієнта з внутрішньою кровотечею. Потім — ще одного, вже майже одразу після першого. Дві термінові операції підряд. Час перестав існувати нормально: хвилини стискались, години зникали, залишалась тільки концентрація і чіткість рухів.

Я працював на автоматі. Руки робили те, що мали, голова тримала процес, контролювала, не дозволяла відволіктись. У такі моменти немає місця зайвим думкам. Є тільки задача. І відповідальність.

Але навіть крізь це… інколи проривалось.

Коротка розмова з Татою.

Її погляд, тон, те напруження в словах. І головне — не сама розмова, а те, що вона означала. Вона бачила. Або думала, що бачила. І, знаючи Тату, вже встигла скласти власну версію подій.