Розділ 42

Ася

— Що тут відбувається?! — мама зайшла першою, швидко, різко, ніби боялась запізнитись до чогось важливого. Погляд одразу впився в мене. — Чому крики на весь дім?

Я мовчала. Горло стисло.

Тата стояла біля дверей, сперлась плечем об одвірок, спокійна. Занадто спокійна. Ніби тільки–но взагалі нічого не відбулося.

За мамою зайшов тато. Повільніше. Але обличчя — серйозне, напружене.

— Ася? — коротко.

Я відкрила рот, але нічого не сказала.

— Скажи вже, — кинула Тата. — Або я скажу.

Я різко подивилась на неї.

— Все добре.

— Невже, — із сарказмом подивилась вона на мене.

Мама перевела погляд на неї.

— Тата, що відбувається?

Пауза. І вона сказала.

— Вона зустрічається з чоловіком, з клініки, де я працюю. Він їй у батьки годиться.

Світ ніби на секунду зупинився.

— Що?.. — мама навіть не одразу зрозуміла. — В якому сенсі — зустрічається?

— У прямому, — спокійно. — Після школи пропадає. Телефон ховає. Я бачила їх разом.

— Це не так! — різко сказала я.

Серце билося так, що аж вухах віддавало.

— А як? — Тата підняла брову.

— Ми просто спілкуємось!

— Звісно.

— Скільки йому років? — різко спитала мама.

Я замовкла.

— Ася! — голос зірвався. — Скільки?!

— Це… неважливо…

— Важливо! — вона майже крикнула. — Дуже важливо!

Я стиснула пальці, нігті вп’ялися в шкіру.

— Він… старший.

— Наскільки? — вже тато.

Я опустила погляд.

— Значно. На шістнадцять.

Тиша. Глуха. Важка.

— Ти серйозно зараз? — мама нервово засміялась, але в очах уже блищали сльози. — Ти взагалі розумієш, що робиш?!

— Я нічого поганого не роблю!

— Ти ще дитина!

— Я не дитина!

— Саме дитина! — вона зробила крок ближче. — І дуже наївна!

Я відчула, як всередині все стискається.

— Ти навіть не розумієш, що робиш!

— Розумію! І я ж кажу, нічого «такого» я не роблю.

Голос зірвався.

— Він тобі не рівня! Він старший, дорослий! Він просто…

Вона не договорила, але я зрозуміла.

— Це не так, — прошепотіла я.

— Ти думаєш, ти особлива? — різко. — Думаєш, у нього до тебе «серйозно»?

Мені стало боляче. Я відчула, як щось всередині стискається ще сильніше. Образа, злість, страх — все разом.

— Він нормальний! — сказала я, майже захлинаючись. — Він хороший!

— Мені байдуже, який він! — різко. — Дорослий чоловік, і він “ просто спілкується” з дівчиною твого віку — це вже ненормально!

— Це не так!

— А як?! — вона підняла голос ще вище. — Як це називається?!

Я мовчала. Бо як би я не сказала — вони все одно почують своє.

— Ти хоч розумієш, чим це може закінчитись?! — мама вже не стримувалась. — Це кримінальна відповідальність, Ася! Для нього! Для нас! Для всіх!

Я різко підняла голову.

— Не перебільшуй…

— Я не перебільшую! — голос затремтів. — Я захищаю тебе!

— Я не потребую захисту!

— Потребуєш! Бо ти не розумієш, у що влазиш!

— Досить, — тихо сказав тато, але напруга в голосі була відчутна.

Мама навіть не обернулась.

— Це не “досить”! Це серйозно!

Він подивився на мене.

— Як його звати? — тато повторив питання спокійніше, але вже з іншим тоном. Таким, від якого в мене всередині все стислося.

Я затримала подих.

— Ігор.

На секунду в кімнаті стало тихо.

Я мовчала.

— Він лікар? — тато дивився прямо, не відводячи погляду.

— Так, — тихо відповіла я.

— Де працює? Де живе? Як часто ви бачитесь? Як саме спілкуєтесь? Чому я маю витягати кожне слово.

Я відчула, як у горлі пересихає.

Мама різко видихнула.

—Тобто я правильно зрозуміла, що всі ці твої прогулянки з друзями та однокласниками – суцільна брехня? – мама знову зірвалась на крик.

— Все не так як може здаватись — швидко сказала я.

— Це ми ще побачимо, — сухо кинув тато.

Я різко підняла голову.

— Що це значить?

Він не відповів одразу. Лише коротко подивився на маму, потім знову на мене.

— Це значить, що я хочу зрозуміти, хто він, — сказав спокійно. — І як саме ви спілкуєтесь, хоча попереджаю, що я так само проти такого спілкування.

У мене всередині щось впало.

— Досить! — різко перебила я, голос зірвався. — Ви навіть не знаєте його.

— Саме тому і хочемо дізнатись, — твердо сказав тато

І ця фраза вдарила сильніше за крик.

Я завмерла. Бо в ній вже не було емоцій. Було рішення. Я зробила крок назад, інстинктивно.

— Я… не хочу цього, — тихіше сказала я. — Не треба його чіпати.

Тато подивився ще раз, коротко.

— Це не тобі вирішувати. Але ти не будеш з ним більше спілкуватися!

— Буду.

— Я забороняю тобі з ним бачитися. – сказала мама

— Ти не можеш…

Я сама здивувалась, що сказала це. Але назад вже не було куди.

— До повноліття ти зобов’язана нас слухатись. – продовжила мама.

Тато подивився на мене довше.

— Ася, — сказав так само спокійно, але твердо. — Це не обговорюється.

— Чому? — голос затремтів. — Просто тому, що ви так вирішили?

— Тому що ми твої батьки! – крикнула мама

— І що?!

— І те, що ми відповідаємо за тебе!

— Я нічого поганого не роблю!

— Ти лізеш туди, куди не треба! – відрізав тато

— Це моє життя!

— Поки ти живеш в цьому домі — ні! — різко сказала мама.

Це вдарило сильніше за крик.

Я завмерла.

Наче мене просто… викреслили.

— Тобто… — тихо. — Я взагалі нічого не вирішую?

— В таких речах — ні.

Всередині стало порожньо. Можна подумати, я колись щось вирішувала. Але сперечатися вже не було сил.

— Зрозуміло… — прошепотіла я.

— З завтрашнього дня — ніяких “зустрічей після школи”, «жодних прогулянок», — продовжила мама, вже різко і чітко. — Телефон покажеш. І я особисто поговорю з ним. І якщо треба — піду в поліцію, ти мене зрозуміла?