Розділ 41

Ася

П’ятниця почалась рано і одразу… важко.

Контрольна з математики, про яку я знала, але все одно не була до кінця готова. Потім українська — диктант, де вчителька читала так швидко, ніби хотіла нас перевірити не на грамотність, а на швидкість реакції. Потім історія — усне опитування, і я чомусь випала саме на мене, хоча вчора повторювала інше питання.

Я відповідала. Не ідеально, але нормально. Але всередині було відчуття, що сьогодні все якось… не так.

Перерви проходили швидко. Розмови — уривками. Я ловила себе на тому, що думаю зовсім не про школу.

Телефон лежав у сумці, але я кілька разів перевіряла.

Він написав ближче до обіду.

Ігор : «Як ти?»

Я усміхнулась.

Ми переписувались недовго. Кілька повідомлень. Нічого важливого. Але цього було достатньо, щоб день став трохи легшим.

Він написав, що в нього сьогодні знову нічна. І я відчула легке… розчарування. Ми не побачимось.

Ася: «Тоді субота?»

Ігор «Після обіду. Я заберу тебе»

Я подивилась на це повідомлення трохи довше, ніж потрібно.

День тягнувся повільно. Після уроків була репетиція випускного і фотосесія, тому я мріяла, як можна швидше опинитися вдома.

Я повернулась додому близько сьомої втомлена. Не фізично навіть. Швидше… емоційно.

В квартирі було тихо. Незвично тихо. Я вже подумала, що нікого нема, але почула голос з кухні.

— Прийшла?

Я зайшла.

Тата сиділа за столом, пила чай. Одна.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт.

Пауза.

Я відкрила холодильник, щоб знайти легкий перекус. Мама залишила плов на плиті, але насправді їсти не хотілось.

— Втомилась? — спитала вона.

— Трохи.

Знову тиша.

Я вже хотіла піти в кімнату, але її голос зупинив.

— Ася.

Я обернулась. Вона дивилась уважно. Не так, як зазвичай. Спокійніше. Але глибше.

— Можна спитати?

Я кивнула.

— З ким ти останнім часом пропадаєш?

Я відчула, як всередині щось напружилось.

— З друзями, — відповіла автоматично.

Вона ледь усміхнулась. Не весело.

— Я бачила тебе вчора. Біля лікарні.

Пауза. Серце вдарило швидше.  Я мовчала кілька секунд. Не знала чи хочу цієї розмови. Мені хотілось з кимось поговорити, але з Татко ми вже давно перестали бути близькими. Хоча… можливо варто було полагодити цей місток?

— І?

— І нічого, — вона знизала плечима. — Просто… цікаво.

Я опустила погляд.

І раптом зрозуміла, що… варто сказати. Адже вона моя сестра. Кому, якщо не їй?

— Його звати Ігор, — сказала я вже трохи впевненіше. — Він лікар. Ми познайомились… випадково, але не це важливо.

Я усміхнулась, згадуючи. І далі розмова пішла якось сама собою.

— Спочатку це було трохи… лячно, безглуздо. Я не думала, що ми взагалі ще колись побачимось. А потім почали писати один одному, зустрічатись інколи… . Він навчив мене водити авто. Уявляєш? Я реально можу їхати сама, - гордо заявила я. - І якось так вийшло, що це стало важливим. А взагалі він най.. най.

Я трохи знизала плечима, але без напруги.

— З ним дуже легко. Я не думаю, що сказати, як виглядати, чи це «правильно». Він просто… найкращий. Спокійний. Добрий. Гарний. І уважний. Пам’ятає всякі дрібниці, які я сама б забула.

Я подивилась на Тату вже прямо.

— І з ним добре. Просто добре. Без всього зайвого.

Я ледь усміхнулась.

— Не знаю, як це пояснити… але з ним якось все стає простішим.

Я не сказала головного. Бо я досі боялась собі признатись, що закохалась по справжньому. І що я вже не уявляю свого життя без нього. Але, здається, цього і не треба було.

Тата відставила чашку.

— І скільки йому років?

Я замовкла.

— Трохи старший. Але це не важливо

— Наскільки? Це важливо

Я не відповіла одразу..

— Добре достатньо, — сказала я тихо.

Вона відкинулась на спинку стільця.

— Ася… — почала вона повільно. — Ти розумієш, що це… не дуже хороша ідея?

Я відчула, як всередині щось стискається.

— Татко, ну ти ж ніколи не була занудою. Невже ти мене не розумієш?

— Він тобі не пара.

Це прозвучало різко. Без пояснень.

— Ти навіть його не знаєш, — відповіла я вже жалкуючи про цю розмову.

— І не треба, — вона знизала плечима. — Я знаю таких.

— Яких?

— Дорослих чоловіків, які «випадково», - вона зробила акцент на цьому слові, -  спілкуються з дівчатами твого віку.

 Я відчула, як всередині щось різко сіпнулося. Наче мене вкололи — не боляче, але неприємно і дуже раптово. Спочатку навіть не образа. Швидше… злість. Тиха, але гостра. Несправедливість.

Наче вона вже все вирішила за мене. Розклала по поличках, підписала ярлики — і навіть не спробувала зрозуміти.

Я стиснула пальці, відводячи погляд на секунду, щоб не видати це одразу.

— Це не так, — сказала я тихіше, але твердо. – Ти як сестра могла б і підтримати мене.

Підняла на неї очі.

— Ти навіть не знаєш його.

І вже трохи швидше, з тим самим внутрішнім обуренням, яке підступило і не відпускало:

— І мене теж, схоже, не дуже слухаєш.

— Звісно, — вона посміхнулась, але в цій усмішці не було тепла. — У тебе все по-іншому.

— Так, — сказала я тихіше, але впевнено.

Вона різко видихнула.

— Ти навіть не розумієш, що говориш.

— Розумію. Я його кохаю і сподівалась, що ти мене зрозумієш, підтримаєш. – ці слова вийшли самі собою.

Я навіть сама здивувалась, те наскільки я легко і впевнено в цьому зізналась.

— Ні, Ася. Тобі п’ятнадцять.

— Майже шістнадцять.

— Це нічого не змінює!

Я стиснула руки.

— Чому ти не можеш просто… підтримати?

Вона різко встала.

— Бо це дурість!

— Це не дурість!

— Це саме вона!